тільки цього добре, щоб прожити з іншою людиною поруч усеньке життя, замало. Принаймні для мене. Терпіти чужі дивацтва і щоби хтось зумів витримати мої недивацтва чи приймав їх, називай як хочеш, – це й означає любити. Я не можу більше і не хочу, бо не люблю тебе. Тому… Пробач, однак я не можу з тобою більше жити, Олексію. Мені набридло вдавати щасливу жінку. І я не хочу ставати потворною мегерою, бити посуд, влаштовувати розбори через дрібниці. Усе закінчилося. Крапка. Майно поділимо навпіл. Син залишиться зі мною. Ти будь-коли можеш спілкуватися з ним, приходити до нас. Будь ласка. Мені здається, що ти не дуже й здивований чи заскочений зненацька. Правда ж? Ти чекав цього. Ти теж заплутався. Усе закінчилося, так. І в тобі все закінчилося, правда? Я не можу вважати тільки себе винною в тому, що зараз відбувається між нами. Ми чужі. А хіба можуть чужі жити вкупі? У тебе свій світ, у мене – власний. І ті світи – антагоністи, розумієш? Це навіть не дві паралелі.
Умовкла. Чекала відповіді. І він заговорив:
– Може, й розумію. Ще не вирішив. Дякую за відвертість, Іро. Мені від тебе нічого не треба. Любові ти мені дати не хочеш, тому що не можеш? – Підвівся з канапи, підійшов до своєї чорної робочої сумки.
Іра, сплівши руки у вузол на грудях, спостерігала за ним. Олексій витяг з сумки теку з документами. Простягнув дружині:
– Ось. Там документи на квартиру. Вона твоя. Я владнав усі юридичні моменти. Ще рік тому владнав, передбачав, мабуть. Усе по справедливості. Ти цю квартиру більше любиш, аніж ме… – знову осікся. Укотре виправив себе: – Тобто, ти це помешкання любиш. Ти вклала в нього всю себе.
Умовк, щось обмірковував. Тоді додав:
– Так, квартира ваша – твоя і синова. Галерею теж переписав на тебе. Ти й так, фактично, ведеш всі справи, і доволі вправно. Машину я також залишаю тобі. Ключі від квартири і машини на столі в кабінеті.
Ірина відверто здивовано крутила папку.
– Але ж як? Звідки ти міг передбачити, що я… – затнулася. – Що ми той…
– Я не передбачаю майбутнє, Іро, – говорив чесно, дивлячись в очі. – Я просто живу з тобою давно. І так буде справедливо!
Іра нервово пересмикнула плечима, зітхнула. В очах читався переляк, вона могла чекати чого завгодно, але не цього. Несподівано заторохкотіла:
– Льошко, ти-ти, ти не розумієш… Я не вимагаю все кидати ось так різко. Е-е-е-е, тобто… Без наркозу різати по живому, і малий, і мама. І все-все-все… Ми можемо розміняти квартиру на дві – буде і для тебе, і для нас вистачить. А бізнес, і дачу, і машину продати, гроші поділити. Усе навпіл. Мені також нічого чужого не треба. Це все… не правильно.
Олексій зітхнув і тихо сказав:
– Ні, Ірусю, усе нарешті правильно. Не правильно одружуватися з тим, кого не любиш. Не чини більше так. А решта все правильно. Це я залишаю не тобі, і не твоїй мамі, це я залишаю сину й матері моєї дитини та тій Іринці-Веселинці, яку я колись любив. Сергійко, звісно, не зрозуміє ані мене, ані тебе. І не простить зради. Ми обоє зраджуємо
