по тому – четверо дівчаток, які, не встигнувши пожити, померли. І що дивно: у великій родині Чорножукових ніколи не було чвар, бо на них не залишалося часу. Лише робота, робота, робота.
І аж після Жовтневої революції, коли вся працьовита родина отримала ще шмат землі, частину господарства, корів та коней розпродали, щоб побудувати Гордію та Федору окремі нові хати та придбати для них реманент. Гордій став бондарем, Федір – ковалем і мав свою кузню, а Павло Серафимович залишився в батьківській оселі, на рідній землі. Їхній батько Серафим дав синам наділи, передав у спадок Павлу родинні коштовності – царські червонці, саморуч зробив дубову труну, наказавши поховати його не на кладовищі, а за старим обрядом на краю свого наділу. «Щоб і на тому світі відчував, що лежу у своїй землі», – пояснив батько та незабаром помер чи то від якої хвороби, чи від тяжкої праці. Сини виконали бажання батька й поховали його у сливняку, на своїй землі.
У цей час до їхнього наділу додався шмат сусідської землі, а потім Павло Серафимович іще один докупив. Не вкрав ні метра, все заробив своєю працею. І нову хату вони з Надією самі побудували, і сина Михайла не залишили без житла та землі, і Олі у придане наділ дали, і Варі будинок уже добудовують. Павло Серафимович міг дивитися просто у вічі кожному односельцю: він ніколи ні в кого нічого не позичав, нічого не вкрав, все заробив своєю працею. Було таке, що взимку недоїдали, але зерно на посів завжди було в коморі, тоді як інші могли його продати чи з’їсти, а навесні ламали голову, чим засіяти землю. Павло Серафимович ніколи не проходив повз жебраків – завжди подавав милостиню. Сусіди іноді просили в борг. Якщо бачив, що родина працьовита, але опинилася у скруті, допомагав, ледарям – відмовляв. Якщо дізнавався, що зерно пішло не на посів, а господарям на стіл – вдруге не давав.
Звичайно, були й заздрісники, яким здавалося, що на нього багатство з неба сиплеться, але більшість селян його поважали. Можливо, тому, що він тонко відчував землю та її примхи. Ніхто в селі не міг напевно знати, коли краще сіяти зернові, коли садити картоплю чи починати жнива. Здатність відчувати землю передалася йому від матері. Коли був ще дитиною, одного разу навесні мати вивела його рано-вранці в поле. Батько вже орав кіньми землю, і за ним тяглися рівні пласти, схожі на масло. Щойно зорана земля парувала, як тільки-но здоєне молоко.
– Бачиш, синку, земля дихає, – сказала мати.
– Хіба вона жива? – запитав він.
– Ще й як! Приклади долоньку до земельки, – наказала мати. – Що відчуваєш?
– Дихає! – схвильовано сказав він, бо й справді здалося, що відчув легкий подих.
– А ще що? – запитала мати.
– Вона холодна.
– Так. Бо ще не зігріта після зими теплом наших рук. Я навчу тебе відчувати не тільки її холод, а й тепло та щедрість, – сказала мати.
І таки навчила відчувати на дотик тепло землі та зміни температури. Та чи зміг би він так розуміти землю, якби кожен клаптик не був зрошений не лише дощами, а й рясним потом? Перша
