ходімо до Уляниди! – скомандувала Варя.
– І я з вами! – похитуючись, пішла за ними Ольга.
– Сиди вже вдома! – махнула їй рукою Варя. – Ми самі впораємося.
Вона взяла Олесю під руку, й дівчата пішли з двору. «Добра, лагідна душа у Варі, – подумала Ольга. – То в лісі пташенят, які випали з гнізда, підбирає та садовить на місце, то зайченя покинуте принесе з лісу та вигодує, щоб потім випустити на волю. Ладна всім допомогти, останню сорочку з себе зняти та комусь віддати. А так не можна… Розпестили її батьки далі нікуди. І як вона збирається жити далі?»
Улянида помастила обпечені місця на ногах Олесі якоюсь маззю, поклала примочки з трав, накрила ноги зволоженими рушниками. Потім дала дівчині випити трав’яного напою.
– Ходімо звідси, – були перші слова, які промовила Улянида від того часу, як Варя привела заплакану Олесю. Варя не здивувалася. Іноді вона заходила до цієї відлюдкуватої жінки, тож звикла до її дивацтв. – Зараз вона трішки поспить, потім я змащу рани ще раз, дам мазі, щоб удома мастила. Загоїться швидко.
Олеся й справді перестала скиглити, як побите цуценя, трохи посхлипувала й затихла, прикривши очі.
– І як тобі це вдається? – пошепки спитала Варя, слідуючи за Улянидою.
– Що саме? – уточнила жінка й сіла на лаву.
– Людей лікувати. Я б теж так хотіла.
– Не потрібно, – сказала коротко Улянида. Взагалі-то вона була вкрай мовчазна й неговірка, не всі в селі й чули її грубуватий низький голос. До неї йшли за допомогою, її й кляли як відьму, побоювалися та сторонилися. Лише Варя могла її розговорити. Дівчина не боялася Уляниди, не ганила, як інші. Варю цікавило все: і незліченні пучки трав, які висіли повсюди, і мішечки з різним насінням, і торбинки з висушеними жабами та зміїною шкірою. Все в хаті Уляниди було наповнене незнайомими запахами й таємничістю.
– Чому не потрібно? – запитала Варя, сівши навпроти жінки.
– Хочеш взнати, що таке невдячність? Тоді зроби людям щось добре.
– Навіщо ти так? Якщо ти до людей з відкритим серцем, з душею, то й вони до тебе також.
– Молода ти ще, зелена. Проживеш з моє – не так заспіваєш.
– А ти можеш мені на карти кинути? – наважилася запитати Варя, бо хтозна, коли ще випаде нагода поспілкуватися з Улянидою.
– Навіщо?
– Хочу знати, що мене чекає попереду.
– Іноді не потрібно знати. Краще не знати.
– Мені конче треба знати, чи поберемося ми з… одним хлопцем, – зізналася Варя.
– Добре, – мовила Улянида.
Жінка дістала з-під скатертини потерту колоду карт, розклала на столі так, потім – інакше, ще раз перетасувала колоду, знову розклала. Варя з цікавістю дивилася то на карти, то на обличчя Уляниди. Великий м’ясистий ніс жінки звисав майже до верхньої губи, а в маленьких, глибоко посаджених очах нічого не розгледиш, навіть настрій не вловиш. Улянида довго мовчки дивилася на карти, тоді випросталася, примружилася
