тужурки, він вийшов із будинку на Межигірській. Правда, зовсім недавно її, як і більшість київських вулиць (і не лише центральні), перейменували. Нова влада назвала її ім’ям невідомого Артемові товариша Переця, про що негайно сповістила громадян із газетних сторінок. Учора Мирон наполегливо тицяв Шереметові під ніс погано видрукуваний аркуш «Вістей Київського губернського революційного комітету». Там, крім приймальних годин у губчека, був перелік нових назв вулиць. Затвердила колегія комунвідділу – ще один виконавчий орган нової влади. Його суті Артем навіть не намагався зрозуміти.
Проте його зовсім не здивувало, що цей комунвідділ назвав звичні киянам Царські й Купецькі сади на честь Першого травня – культового, як уже знав Артем, пролетарського свята. Миколаївський парк обернувся на Червоний, Миколаївська площа дістала ім’я ватажка повсталих рабів Спартака. А вулицю Катерининську, де колись жили Шереметові батьки, перехрестили на честь Рози Люксембург – прогресивної діячки світового комуністичного руху.
Вивчати нові назви напам’ять він не збирався. Мав надію, що армія Петлюри залиже рани, переформується, набереться сил і ще до кінця цього року повернеться назад до Києва. Тоді й старі назви вулиць поновлять.
Шеремет орієнтувався в політиці лише поверхово, на обивательському рівні. Він цілком щиро вважав, що звичайному громадянинові цього задосить, щоб відповісти на прості питання часу самому собі й підтримати дискусію в товаристві. Так само він обставав за тим, що люди мирних професій воювати не повинні. Не кожен чоловік мусить хапатися за зброю. Надто коли не вміє стріляти й до війни взагалі не лежить душа. За свою зброю він, як справжній лікар, уважав скальпель. Застосувавши його вчасно й грамотно, рятуєш людське життя. Воювати ж повинні ті, хто цього вчився. І навіть коли Центральна Рада закли́кала добровольців до ополчення, він не зрадив своїх переконань. Проте він ніколи не заперечував, що українську революцію від агресора треба боронити.
Мобілізація до шпиталю – гаразд, ради Бога. Стріляти – ні, прошу дуже, вибачайте.
Одначе буремні події останніх місяців бентежили розум.
Артем із якогось часу зовсім не міг утямити, що відбувається довкола. Хто на чиєму боці воює. І, головне, хто кому ворог, а хто – союзник. Ходячи від села до села, розмовляючи з селянами, ще дальшими від політики, ніж він, дійшов висновку: всі воюють з усіма. Зайнявши кругову оборону. І якщо селянство візьме вила, дрючки й відрізани, – а судячи з усього, вже бере, – то воюватиме не за якусь там владу, а тільки за себе.
І, звісно ж, проти всіх.
Такі настрої людей Шеремет відчував не раз.
У цьому всьому хаосі він усе ж таки намагався бути розважливим, щоб хоч трошки розібратися в ситуації. Артемові не давали спокою кілька думок, і він хотів поділитися ними з Мироном. З’ясувалося, у свояків були кардинально різні погляди на те, що панові Петлюрі слід зробити чимшвидше.
Сам Шеремет схилявся до того, що треба укласти військовий
