тут у полі зору з’явився, ніби ожила журнальна картинка, жандармський офіцер, за ним дріботів кругленький «доцент», з тростиною та в круглому капелюсі. Він ніс фанерний чемоданчик, обтягнутий штучною шкірою, й кинув ношу просто під ноги інженерові. Від удару вічко розкрилося, зсередини висипалися якісь стягнуті шпагатом книжечки, та роздивитися Клим не встиг – гурт на пероні дружно затупцяв, заступив підозрілий багаж. Кругленький показав рукою ліворуч, офіцер зробив знак. Один із унтерів заспішив у тому напрямку, «доцент» поквапився за ним. Жандарм же почав щось виговорювати інженерові.
Побачивши, що Кошового події зацікавили, офіцер знизав плечима, буркнув:
– Пропагандисти. На цьому тижні вже третіх знімаємо.
Клим вирішив не вступати в небезпечні розмови. А офіцер – не вести їх далі. Більше не мовив нічого, окрім традиційного в подібних випадках побажання щасливої дороги. Та й ті вичавив із себе: піддані Його Імператорської Величності, государеві слуги, ніколи не відзначалися надмірною ввічливістю та приязністю.
Клим, котрий раніше ніколи не перетинав західного кордону, дійшов висновку: їм тут дана спеціальна вказівка зберігати кислі обличчя. Обмежений словниковий запас, ймовірно, визначений височайшим велінням. Їхній перелік може бути написаний на якомусь офіційному папері. Це закріпили гербовою печаткою. Ось вони й вітаються, кажуть «будь ласка», дякують і чогось там бажають, бо є на те відповідне розпорядження. Коли потяг нарешті рушив та почухкав через Збруч, Кошовий настільки захопився своєю версією, що сам повірив – усе так і є.
Дочекався, коли повз вікна його вагона промине інший, австрійський, берег річки, тоді не витримав – озирнувся, відчувши дивну потребу послати в бік країни, з якої забрався, останній погляд. Мимоволі зринуло лермонтовське напівзаборонене, тому й відоме в певних колах – прощай, немытая Россия.[14] Але Клим відразу відкинув ці рядки від себе, навіть роздратовано труснувши головою. Він не знав, чи справді прощається. Їхав на деякий час, пересидіти бурю, та чи скоро вщухне – поняття зеленого не мав.
І ще одне – прощався не з Росією.
Рідну Київську губернію не вважав тією країною, з якої більш як півстоліття тому забирався на заслання російський поет.
Знав: там, куди ведуть залізничні рейки, нинішню російську провінцію називають Великою Україною.
Митники з австрійської сторони виявилися не те щоб привітнішими, але все одно – інакшими.
Чорнявий, на вигляд – угорський, офіцер виглядав зграбнішим за свого російського колегу, старшого дядька, спітнілого й пузатого. Віддав честь, узяв паспорт, звірив фото, і Кошовий зовсім не здивувався його реакції, коли їхні погляди зустрілися. Проте там, де Клим міг нарватися на непорозуміння чи грубість від государевого слуги, імператорський підданий просто підвів брови. Вочевидь, не знав, як правильно реагувати на побачене. Тоді прийняв єдино вірне для себе
«Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ» – вірш російського поета Михайла Лермонтова (1814–1841), датований 1840-м або 1841 р. Написаний ним під час другого та останнього, як виявилося, заслання на Кавказ. Був неофіційно заборонений для публікації. Також є припущення, що авторство Лермонтову приписують русофоби.
