несподівано змінив напрям допиту Леонтій. – Кажи правдиво, не блуди словесами.
– Що? Яке ім’я? – не зрозумів Феодор. У нього знову запаморочилось у голові, він ледь не забруднив підлогу перед магістровим кріслом.
– В ім’я котрого з богів, питаю?
– Іменем Христовим. – Диякон закашлявся, тамуючи блювотний позив. – Я не чорнокнижник, не поганин. Я добрий християнин. Обмовили мене.
– Не бреши мені, чоловіче. Я не монах, жалю не маю. Я вогнем і каленим залізом з тебе правду витягну, – пообіцяв стратег, а його воїн за волосся відтягнув назад голову Феодора. Тепер Леонтій дивився йому просто в вічі. Погляд стратега – прозоро-холодний, вивчаючий – немов тупим баранячим рогом дотискав диякона. Феодор відчув незахищеність власної шиї. Шкіра на борлаку напнулась, стала тонкою-тонкою, наче грань поміж відчаєм і сподіванням. Якась холодна волога – мабуть, піт переляку – неквапно сповзала нею під брудну сорочку. Диякону цей бруд раптом став нестерпним. Він на мить здивувався недоречному, несвоєчасному обридженню, яке протиснулось між колючими стінами страху. Як не дивно, не страх, а саме це відчуття бруду на тілі виштовхнуло з Феодора плаксиві звуки виправдання.
– Істинно кажу, найсвітліший: не закляттями бісівськими, а Христовим іменем вивертаю недуги з плоті. – Слова виходили загорнутими у схлипи, куцими, без закінчень, бо повітря ледь пролізало крізь натягнуте і забите слизом Феодорове горло. – Обмовили, обмовили мене чорнороті заздрісники, вміння мої владичним людям поперек життя стали.
– Які саме вміння?
– Помічні.
– А може, чаклунські? – Погляд стратега немов випікав Феодорові мозок.
– Без того лікую, – не відвів він очей, витримав.
– Чим доведеш?
– Присягну на хресті.
– Того мало. Я не одного з тих поган бачив, котрі кривдно на хресті присягали.
– Якщо є тут хворий, іменем Христовим вилікую його.
– Добре, – кивнув Леонтій, відводячи свій таранний погляд від обличчя допитуваного. – Відведіть його до Скавра, нехай полікує. А ви будете дивитись, як і що робить. І головне: чи Христовим іменем лікує.
– Ведіть мене, ведіть, – хрипнув Феодор. – Усе зроблю праведно.
Його знову підхопили попід пахви, підвели, потягнули довгим коридором, потім через посипаний піском двір, до дерев’яної прибудови. Там на сіні лежав чоловік в одязі челядника. Його лихоманило, безтямні очі дивились за межі світу.
Феодора звільнили від мотузок і сказали: «Лікуй!»
Диякон зачекав кілька хвилин, поки відновився кровоток у його занімілих кінцівках, і швидко обмацав хворого. У того були сильний жар і прискорене серцебиття, проте живіт не роздувся, не затвердів, і крові на штанах челядника не знайшлось. Феодор намацав джерело болю у правому боці під ребрами, хворий застогнав. Для певності диякон умовив одного з воїнів ножем розчепити зуби челядникові, оглянув його язик. Той був сухим і вкритим білою осугою.
«Кишкова гноячка, – подумки визначив Феодор. – Таке я вже бачив і у книгах читав».
