Мова Боккаччо стисла і точна, без зайвих прикрас та додатків. Однак часто натрапляємо на дуже довгі речення, незвичні для української мови, тож їх було доцільно при перекладі розділяти, хоча деякі залишено – задля збереження стилю та експресивного навантаження окремих пасажів тексту. Проте такі риси роблять твір самобутнім, неповторним і виправдовуються метою, яку ставив перед собою автор: донести ідеали античності до своїх сучасників.
Читаючи цей твір, бачимо, який вплив на автора мала епоха гуманізму та просвітництва: біографії «Славних жінок» мають таку ж структуру, як і вищезгаданий твір Петрарки. Кожна розповідь починається іменем та походженням героїні, автор докладно розповідає про її родичів, описує соціальне становище. Згодом пояснює, за що саме він включив цю біографію до книги, і нарешті у формі плинної живої оповіді детально розкриває процес здобування слави своєю героїнею. Впродовж розповіді Боккаччо часто вдається до повчальних відступів, у стилі епохи Відродження повчаючи християнок, його сучасниць, на прикладах поганських жінок. Насправді, у творі зустрічаємо лише кілька біографій жінок-християнок: більшість персонажів – погани, про що говорить сам автор. Однак навіть на цьому матеріалі він вказує, що багато якостей цих поганських жінок були б гідними і християн. З кожної міфічної розповіді Боккаччо намагається виснувати повчальний урок. Говорячи про Цирцею та Одіссея, автор зазначає, що історія має приховане значення: «Розглянувши таким чином звички чоловіків та жінок, можемо чітко зрозуміти, що всюди є багато Цирцей, а ще більше чоловіків, котрі своєю розпусністю та злочинністю перетворилися на диких звірів» (38). Таким людям автор протиставляє розважливого та мудрого Одіссея – чоловіка, якого неможливо підлабузництвом заманити у пастку.
Риторичне вихваляння і засудження – основа гуманістичної літератури, тому мусимо приймати відступи на вихваляння чи засудження тих чи інших вчинків – хоча ці відступи подекуди видаються надто настирливими. Але це, очевидно, тільки з погляду сучасного читача: для читацької аудиторії того часу такі повчальні відступи були цілком зрозумілими і необхідними елементами твору. Читаючи твір, помітимо, що дуже часто Боккаччо вихваляє вдівство та засуджує повторне одруження, але графиня Андрея, якій Боккаччо присвячує книгу, одружена вдруге. Тому невідомо, на що сподівався автор: чи на те, що графиня не читатиме його твору, чи на те, що, прочитавши, замислиться над своїм вчинком. Хоча останнє – малоймовірно, бо автор щонайбільше вихваляє Андрею, говорячи, що вона гідна свого імені (Андрея грецькою означає «мужність»), до того ж графиня була сестрою доброго товариша автора і дружиною графа, наближеною до високих придворних кіл цариці Йоанни, яку автор також всебічно вихваляє. Але найімовірніше – автор писав Присвяту значно пізніше, аніж увесь твір, і така Присвята була радше даниною часу і традиції, аніж його первинним задумом. Тому й виникли такі делікатні неузгодження. Розуміємо, що автор аж ніяк
