мені хочеться пірнути в ці несходимі хащі й блукати ними, блукати. А хтозна – може, я стріну там ще багато-багато таких, як сама, збожеволілих від кохання панночок. Скажи, ти багато мав жінок переді мною? О, тільки не обманюй. Тільки не обманюй. Адже я відкрила тобі всі свої таємниці! Скільки?
Бумблякевич задумався. Скільки він мав уявних панночок? Легіон! Щовечора протягом двадцяти п’яти років він поринав у чар солодійства, і з’являлася йому такої містичної миті чергова панна або дівчинка, а деколи за один раз він міг змінити в уяві й двох-трьох, а скінчити на четвертій. Але візьмемо заокруглено: помножимо двадцять п’ять років на триста шістдесят п’ять днів. Що вийде? Пфу-у! Всього-навсього дев’ять тисяч сто двадцять п’ять. Фрузя буде дев’ять тисяч сто двадцять шоста.
– Ну, скажи! Скажи! – благала вона. – Це мене так збуджує! Скільки?
– Та десь понад дев’ять тисяч, – відказав скромно Бумблякевич і подумав собі, чи не замало назвав?
Фрузя схопилася за свої пишні перса:
– Господи! Дев’ять тисяч! – Але по хвилині роздумів замотала головою: – Це фантастично! Виходить, що ти кожного дня міняв коханку?
– Еге, міняв. А деколи за один раз кількох перепускав.
– Та ти просто статевий гігант!.. Але – дев’ять тисяч? Не може цього бути.
Можна було б, звичайно, зізнатися. Але хотілося спати, і Бумблякевич заплющив очі.
Привид. Хвилева клямра
1
Прокинувся в сутінках, тоненькі повісма світла соталися крізь штори, купаючи в собі міріади порошинок, і вістили ранок. З подивом зустрів гарячу воду в лазничці й, не чекаючи, доки набереться повна ванна, підставив своє тіло під зливу води. Повернувшись назад до покою, накинув халата, якого наготувала йому Фрузя, і раптом подумав: що там, за шторами? Якщо є штори, мусить бути й вікно. Куди виходить воно? Хіба на сміттярські гори… Рвучко шарпнув за шнур. Шурхотлива тканина розійшлась, і побачив високе вікно, а за ним рівну, вимощену мармуровими плитами терасу, оточену невисокою балюстрадою з фігурними кам’яними вазами. З кожної вази стирчав кущик мирту.
Йому чомусь страшенно забаглося прогулятися тією терасою. От він уже підбіг до балюстради й вихилився над урвищем, котре стрімко збігало донизу, в глуху і темну просторінь сміття. Внизу виднівся парк із посипаними гравієм доріжками, а довкіл розливався щебет пташок. Під самим муром радісно дзвенів ручей. У Бумблякевича запаморочилося в голові, й він уже був намірився вертати назад до кімнати, коли до його вух долинув тихий спів. Неподалік побачив дівчинку в білій льолі, що, здавалось, була виткана з павутиння. Дівчинка стрибала на одній нозі по плитах і мугикала щось сумне і невиразне. При кожному стрибку льоля радісно злітала вгору, і очам являлись два пухкенькі й гладенькі стегенця. Біленьке волосся, недбало розсипане за спиною, теж щоразу злітало вгору, й видіння це заполонило увагу Бумблякевича.
Не знати, скільки б ще стовбичив отак, коли б дівчинка не дострибала до нього і не спинилася. Лише тепер вона побачила незнайомця і, схиливши набік голівку, без
