під столом, – вони не поцікавились. А що було б, якби знайшли? Адже він тепер за кордоном, і його посвідчення з тризубом тут могло б викликати хіба що скептичну посмішку. Навряд чи хто-небудь подумав би, що воно надає право на ввезення в Росію пістолета.
Але, слава богу, кордон тепер далеко позаду. Можна відволіктися від непотрібних хвилювань і зосередитися на майбутніх двох днях. Спершу – в готель.
Разом із квитками Віктор отримав у райвідділі від кур’єра в цивільному конверт із відрядними. Вісімсот тисяч рублів. Звучить, як ціле багатство. За два дні він, мабуть, і половину цієї суми не витратить…
Проте ілюзії розсіялися через півгодини, коли він заповнив аркуш прибуття в готелі «Київська».
Реєстраторка, забравши у Віктора аркуш прибуття та паспорт, виписала готельний пропуск. Записала прізвище в зошит.
– На скільки днів? – запитала, підвівши підведені синім очі.
– Поки що на добу.
– Тоді завтра до одинадцятої підійдете і скажете, подовжуєте чи ні. Якщо ні – до дванадцятої треба буде звільнити номер і заплатити.
– А не зараз? – здивувався Віктор.
– Паспорт-то у нас залишається, – жінка посміхнулася і стенула плечима. – Вас іще мають зареєструвати в міліції. Такі правила. За це ще сто двадцять тисяч, потім усі разом сплатите.
Отримавши ключ із латунною биркою, на якій був вибитий номер кімнати, Віктор поніс свою сумку до сходів.
Кімната розташовувалася на другому поверсі. Вікно виходило в брудний господарський двір готелю. Зате фіранки на вікні були яскраві та радісні, так що Віктор одразу вікно ними запнув. Дістав записник. Усівся за стіл, на якому стояв телефон.
Спочатку набрав номер такого собі Володимира Івановича Козицького. Вирішив, що починати потрібно з другорядних людей. У когось із цих двох він, може, щось нове і про Івіна дізнається, перед тим, як уже з ним говорити.
У Козицького ніхто не брав трубку.
«Невже нікого немає вдома? Адже субота, вихідний! – подумав Віктор. – Переїхали вони нещодавно, так що навряд чи так швидко придбали дачу».
У другого колишнього товариша по службі Броницького теж нікого не виявилося вдома.
Засмучений Віктор змирився з думкою, що говорити спочатку доведеться з Івіним.
Набрав його номер, і майже зразу на тому кінці зняли трубку.
– Алло? – прозвучав приємний жіночий голос.
– Максима Петровича можна?
– Він вийшов. Залиште ваш телефон, він вам передзвонить, – сказала жінка.
Віктор напружився. Йому не хотілося полохати Івіна, змусити його сховатися.
– А коли він повернеться? – запитав він.
– Може, через півгодинки…
– Якщо ви дозволите, я до вас під’їду. Може, за цей час він і підійде?
– А ви адресу знаєте?
– Так.
– Ну
