Антологія української фантастики XIX—XX ст.. Антология

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Антологія української фантастики XIX—XX ст. - Антология страница 52

Автор:
Серия:
Издательство:
Антологія української фантастики XIX—XX ст. - Антология

Скачать книгу

острова верболіз, неначе огорожа стоїть, а там починаються вже товсті та високі дерева, що оточують зелену поляну, де стояла Дорошева пасіка; тут недалечко і криничка, відкіля він воду брав. Так гарно: чорногузи несуться по високих вербах, бугаї гудуть у болоті, пташечки щебечуть, особливо соловейки – там їх сила: кругом, бачите, вода, так не закрадеться туди кішка, і ловить не велено, так ніхто їх і не полохає.

      Однак як старий не заклинав не рубати у лимані дерева, а знайшовся такий сміливий дурень, що хотів був зрубать, та трохи і сам там не загинув. Ось як воно було. Жив у нас при київському заводі ляшок пан Бужинський. Такий з його і пан, як за копійку пістоль; та вже, бачите, у них все пани: і лакей пан, і кухар пан, пан пана і батогами чухрає. Об’їжджав він під верх коней і був такий сміливий, що нічогісінько на світі не боявсь. Раз на Зелені свята зійшлись наші парубки у шинок погулять; от і він пристав до них у кумпанію. Балакали-балакали та й стали розказувать про відьом, про вовкулаків, як мертві устають уночі та лякають живих людей. Ляшок слухав-слухав та й каже:

      – Брехня сьому; нема на світі ні тих відьом, ні вовкулаків і на мертвих нічого нарікать, бо й вони тихенько собі лежать у землі… Я, – каже, – нічого не боюся і нічому не вірю!..

      А один з парубків і каже йому:

      – Коли ти нічого не боїшся, так піди у лиман у глупу ніч і зрубай там дерево.

      – А що ж, – каже ляшок, – піду та й зрубаю; ніхто мені не заборонить.

      Заспорили і об заклад на карбованця побились. Так саме, як вони спорились, увійшов у шинок гуменний Оверко. Почувши, що ляшок наміряється йти у лиман зрубать дерево, і пита його:

      – А хіба ти не знаєш, що покійник Дорош закляв і заборонив рубати дерева у лимані?

      – Знаю, – одказує ляшок, – та він мені не указ; я його і живого не злякався б, не то що мертвого!

      – А як він тебе звідтіля, – каже Оверко, – протурить лозиною?

      – Не бійсь, – каже, – я шляхтич; нехай він туря лозиною вас, дурних хлопів!

      – Ну, гляди ж, пане Бужинський, щоб не досталось і твоїй шляхетській спині та щоб і не довелось тікать до лясу у болото! Якби можна було його рубати, – каже, – то досі б до кореня його вирубали.

      Та, це кажучи, і пішов собі додому; а його хата була недалечко од лиману, тутечки біля току. Опівночі, так, як закукурікали півні, пан Бужинський узяв сокиру і пішов собі у лиман. Ніч була дуже темна – ні зірочки; небо замазалось хмарами, неначе налагодилось на дощ. Провели хлопці ляшка аж за панський будинок, бо дорога у лиман тоді йшла поза кривим плесом, там і місток був. Провівши ляшка, парубки вернулись у шинок і стали його дожидаться. Ждуть та ждуть, – не йде, а вже б пора й вернуться: стало і на світ займаться, а його, іродового сина, нема та й нема.

      – Оце пеня! – кажуть хлопці. – Щоб чого не сталося з ляшком? Тоді буде і нам халепа!

      – А що будемо робить? – питає один одного.

      – Ходімо, – кажуть декотрі, – виручать гаспидського чванька. – Таке, бачите, прізвище ляшкові

Скачать книгу