А. Міцкевича. І чи не тоді вже заронив він у серце малого Максима зерна любові і до книги, і до творінь цих геніїв слов’янства, які стануть його супутниками на все життя.
Початкові лекції писання та читання давав йому ще батько. Проводились вони українською мовою й по українських книжках. «І до недавнього часу в родині зберігся примірник Грінченкової переробки «Робінзона», що її Максим Рильський читав зі своїм батьком», – це уривок з автобіографії поета, писаної 1924 року.
«Пахощі сіна взимку… І пригадується: вечір перед Різдвом, кутя, Свят-вечір. На Свят-вечір, чи то кутю, ніхто – принаймні у нас на Київщині – не ходив, насупереч Гоголеві, в гості. Це було свято родини. Мороз, рясні зорі, сніпок невмолоченого збіжжя на покутті, горщик з узваром і кутя перед ним на сіні. Чарівне язичество, якому ніхто не вірить, а яке підносить душу на хвилях урочистого спокою… – і вечеря: пісний борщ, риба – солона, смажена на олії, вареники з капустою, чомусь доконче пиріжки з сливами, кутя з маком, узвар із сушені. Саксаганський чи Садовський – не пам’ятаю, хто з них – розповідав, що під Різдво з’їздилася до їхнього батька вся сім’я, де хто б не був, сідали до столу.
– Ну, дітки, чи видно мене з-за пирогів? – питав щороку Карпо Адамович.
– Не видно, тату!
– Ну, дай же Боже, щоб і на той рік не було вид но, – казав хазяїн і благословляв трапезу», – згадував згодом Максим Тадейович.
Саме в батьківській оселі Максим був зачарований «граціозною ласкавістю та елегантною простотою Миколи Лисенка», «вперше побачив свідомим, хоча ще й дитячим оком славного «возлюбленика муз і грацій», – і, звісно, поділяв зі старшими, сам ще гаразд не знаючи, що й до чого, захоплення його особою». Про один з таких приїздів до Романівки оповідає у спогадах про композитора його син Остап: «У пахучому квітнику, серед пишних троянд, ніжних чорнобривців – невеликий чепурний будиночок, що немов приліпився до старого лісу. Столітні дуби, мов велетні-вартові, стоять близько будинку. А ось і господар, Тадей Розеславович, високий, худорлявий, з густою борідкою і бакенбардами на привітному обличчі, аж світиться, що побачив батька.
– Нарешті заїхали до мене, старий друже. Радий вітати вас у своїй господі. А що Остапа взяли з собою – то добре, мої орли не дадуть йому скучати.
З неприхованою гордістю знайомив нас Тадей Розеславович зі своїми «орлами»:
– Найстарший – Іван – то моя права рука в господарстві. Знає і любить землю. Богдан – той у піснях кохається. Чи яке весілля на селі, чи просто парубки збираються, там і шукай його. А оце, – показав Тадей Розеславович на малого хлопчика, такого ж худорлявого, як і батько, що так і блискав на нас своїми чорними оченятами, – найменше моє хлоп’я – Максим. Мале, та, як кажуть, бідове. Занадто розумне на свої малі роки, та й шибеник, яких мало.
…Незабутні дні провели ми у Рильських. Яка це була проста, трудова та дружня сім’я. Я не пам’ятаю, щоб десь ми відчували себе так добре, так невимушено».
Як
