що першими кроками «нової влади» було скасування «утилізаційного» податку та вихід із СНД, адже мало хто в Україні знає, яку силу у Світі відіграють юридичні терміни інтелектуального права, такі як «франшиза», «бренд» і т.п. І мало хто звернув увагу на претензію Німеччини щодо слова «хліб» у ЮНЕСКО, як суто національного надбання. Адже достатньо їм «привласнити» цю назву, і як мінімум 90% вартості хлібобулочних виробів ми змушені будемо їм сплачувати за право навіть його виготовлення, за законами СОТ. А от щоб ще й їсти – то це велике питання. (Достатньо свіжих наочних прикладів, щодо червоного хреста на машині швидкої допомоги чи то торгова війна за словосполучення «Советское шампанское»). І це при тому, що Україна і Казахстан – найбільші світові експортери зернових. Тож не дивно, що мешканці віддалених карпатських сіл, на кордоні із Польщею і Закарпаттям, у захваті від закордонних речей, щиро підтримували Майдан, надоюючи від корови лишень 3 літри молока за добу, бо введені в оману політиками при виборах, як то: «Президентом має бути той, хто відчуває біль людей». А Юля, після спектаклю із «хворобою», ставши на шпильки й скинувши ритуальну косу (хто ж у Європі підтримає «українку з косою» на підборах).
Чи не настав час ВІДКИНУТИ МАСКУ БЛЮЗНІРСТВА і нарешті ПОЧАТИ САМИМ СОБІ БУДУВАТИ МАЙБУТНЄ, адже початковий фундамент майбутнього в нас давно закладений, а з капіталістичним експериментом треба закінчувати, бо не тих «друзів» нав’язують українцям Кличко, Тягнибок, Ляшко і Тимошенко. Всенародне оприлюднення проекту «Хутора комплексної забудови» за концепцією Новітнього села завдяки братнім українцям Криму і Кубані, які протягом століття обороняли південні кордони величної держави, створили умови для швидкого підйому з руїн наших сіл та селищ через поточне, конвеєрне будівництво хутірських комплексів, й оснащення їх тим, що зробимо самі для себе, тобто «на совість». Тож настала пора хоча б подивитися довкола, надихнутися піклуванням про себе (звикши для себе, своїми руками, робити якісно, багато з нас звикли цінувати своє, як тільки його в нас купили, бо так вабить нас іноземна пачка цигарок (де табак помішано із тютюном), як нема поруч того близької, спорідненої душі. «Давайте жити дружньо», як закликає вусатий герой мультика, хоча б у вагоні електрички чи дизель-поїзда. Хто ж крім нас перетворить салони приміських вагонів, що більш нагадують хлів, у комфортабельні поїзди, кращі за «PESA» і «HYUNDAI», на кшталт оспіваної В.Івасюком і С.Ротару «Червоної рути» – угорського дизельпоїзда Д1 випуску 1964 року, із дубовими різними пакетами сидінь із обтягненими зеленою шкірою підголовниками, чим салон скоріше нагадував зручні купе, де за дружньою розмовою пролітав час, й не відчувалась відстань, бо за бажанням можна було пройти у буфет переднього вагону, згадка про який збереглася на південній гілці Одеської залізниці, де курсує синьо-жовта п’ятивагонна «Рута», виготовлена 1974 року. Чи не випадково, на пл. Утішне, зліва підсів колишній астрофізик, і розмова
