дошкуляти, я опиняюся поміж дерев і щойно тепер можу перевести подих, тут нема такого вітру, дерева захищають від снігу і я можу роззирнутися, витираю окуляри хустинкою і бачу, що схибив, збився з дороги. Либонь, треба пройти трохи вбік, та йти засніженим лісом не просто, бо тепер уже заважає хмиз, що причаївся під кучугурами, гілляччя хапає за ноги, цупкі мацаки ожини шарпають за штани, кілька разів довелося впасти і запорпатися обличчям у сніг. Аж ось мигнуло! Це воно – біле, червоне. Ще кілька кроків і те, що я бачу, викликає в мене жах, бажання кинутися тікати. Яким божевільним був мій намір вирушити до лісу надвечір, сутінки саме почали гуснути, а ворони угорі мостилися на нічліг і голосно каркали, як на цвинтарі. А перед моїми очима вигойдувалося оте – біле, червоне – дівчина на мотузці. Обличчя її бліде й потемніле дивиться вниз. На опущених уздовж тіла руках видніють синці й чорні нігті. Волосся розкуйовджене, у ньому заплуталися дрібні сухі галузки, а на чолі видно воронячий послід. Очі видзьобані, вуста теж, крізь мертвий оскал просвічують білі зуби. Я позадкував, перехрестився, роззирнувся і кинувся тікати, я біг через пасовисько, а вітер мене підганяв у спину, я біг, а в очах мені стояв той усміх.
Вдома я зателефонував у міліцію і повідомив про знахідку. І так моя самотність того вечора розвіялася. Я знову сів біля вікна, поклав перед собою стос паперу і хотів щось писати, але з голови не виходила повішальниця, хоча світло у кімнаті не дозволяло більше бачити ліс. Я пригасив його, в краєвиді простовіч нічого не змінилося, але в якийсь момент я усвідомив, що довкола запанувала мертва тиша, ні шуму вітру, ні гавкоту собак, ні людських голосів, які хоч і дуже приглушено, та долинали до моїх вух, я примружив очі й побачив якусь темну постать, що йшла через пасовисько, йшла дуже повільно, заточуючись, грузнучи у сніг ледь не по пояс. Мені здалося, що то йде та дівчина, йде до мене, мурашки побігли мені по спині, я вхопив дерев'яне розп'яття і приставив його до шиби. Так тривало може з годину, постать продовжувала рухатися у моєму напрямку, але там під лісом заблимали фари і стало ясно, що приїхала міліція. Кого ж вони там побачать, якщо вона вже покинула те дерево?
2
Я сиджу і дивлюся на кавалок гівна. Якщо думаєте, що то моє гівно, ви помилилися. Це не моє гівно. На своє гівно я б ніколи отак не дивився. Це пташине гівно. Якась сучка влетіла до мене в кімнату крізь розчахнуту кватирку, з несподіванки ошизіла настільки, що ледь не розбилася об шиби, аж поки я не відчинив усі вікна і не вигнав її мітлою, але, роблячи свої божевільні віражі, вона ще встигла на прощання обісрати мого стола. Але якби ж то тільки стола – вона обісрала моє оповідання, оце саме, котре я зараз пишу. Бракувало зовсім трішки, аби вцілила в мене. Просто перед самим носом хляпнуло. Тепер я дивлюся на те гівенце і вгадую в його обрисах профіль поета Степана Пуфика. Я невимовно тішуся і кажу: «Привіт, Стефцю! А ти ніц не змінився. Я тебе відразу упізнав».
Травневий вечір. Я п'ю вино і пишу якесь гівно. Доведеться цей аркуш викинути,
