почувши луну власного голосу в порожніх білих стінах готельного номера. Телефон на нічному столикові розривався. Він схопив слухавку.
– This is your wake-up call…[3]
– Hvala, – подякував він, хоч добре знав, що голос з автовідповідача.
Він у Загребі й сьогодні летить до Осло. Щоб виконати надважливу роботу. Останню.
Він заплющився. Знов наснився сон. Не про Париж і не про решту замовлень, адже вони ніколи йому не снилися.
Завжди снився Вуковар. Саме та осінь. Саме та облога.
Сьогодні уві сні він знову біг. Знову під дощем, знов у той вечір, коли батькові відтяли руку. За чотири години він помер, хоча лікарі казали, що операція була вдалою. Серце просто зупинилося. Й тоді він утік від матері, втік у морок, під дощ, до річки, стискаючи у руках батьківський пістолет, на позиції сербів, а вони запустили освітлювальну ракету й почали обстрілювати його, але він не зважав, чув лише, як з хляскотом кулі поцілювали у схил, та раптом схил зник, а він впав у величезну вирву. Й вода проковтнула його, проковтнула всі звуки, й запала тиша, він силкувався бігти під водою, але не рушив з місця. Відчуваючи, як заклякають руки та ноги й оповиває сон, зауважив, як у непроглядній темряві щось червоніло – ніби птах, що махає крилами під час уповільненої зйомки. А прийшовши до тями, вже лежав закутаним у вовняну ковдру, над головою гойдалася гола лампа, а від сербської стрілянини у рота сипалася зі стелі земля та тиньк. Він їх повипльовував й почув, як хтось, нахилившись до нього, мовив, що з вирви з водою його витяг власноруч капітан Бобо. Й тицьнув на лисого чоловіка біля сходів, що йшли нагору з бункера. Чоловік був вдягнений у форму, з червоною хусткою на шиї.
Він знов розплющився, глянув на термометр, який поклав поруч на столик. З листопада температура не підіймалася вище шістнадцяти градусів, хоча готельна адміністрація запевняла, що опалення увімкнене на повну потужність. Треба поспішати, автобус до аеропорту стоятиме біля входу за півгодини.
Дивлячись у люстерко над мийкою, він силкувався згадати обличчя Бобо. Але воно, наче спалахи північного сяйва, розтало від його погляду. Телефон знову задзеленчав.
– Da, majka.[4]
Він поголився, нашвидкуруч витер обличчя й вдягнувся. Добув із сейфа одну з двох металевих коробок, розкрив. «Л’яма-мінімакс-субкомпакт», на сім набоїв, шість у барабані, сьома куля у стволі. Він розібрав зброю, розклав складові по чотирьох кишеньках під кріпленнями валізи по кутках. Якщо на митниці валізу надумають просвітити, метал кріплень сховає деталі зброї. Ідучи геть, він перевірив, чи на місці паспорт та конверт з квитком, що вона дала, а також з фото об’єкта та даними про час та місце. Все трапиться завтра о сьомій вечора у людному місці. Вона казала, що це завдання ризикованіше за попереднє. Але він не боявся. Часом він гадав, що загубив здатність до цього, що того вечора її ампутували укупі з батьковою рукою. А Бобо казав, що коли не боїшся – твоє життя довго не триватиме.
Загреб за вікном прокинувся, безсніжний, посірілий від туману, з обличчям виснаженим та зібганим. Стоячи біля під’їзду, він міркував, що незабаром, вже за кілька днів, вони поїдуть на Адріатичне
Це ваш дзвінок-будильник… (англ.)
Так, мамо (серб. – хорв.).
