заввиграшки.
Молодець Мішель. І щодо «почуттів без милиць», і взагалі.
Чудовий хлопець. Свій в дошку.
– Кирюш, горілочки?
– Ні-і…
– Ну за компанію! Кирнемо по маленькій?!
– Не хочу. Її, матінку, закушувати треба, а я скоро лусну… Мішель, дай гітару!
На жаль, Едик ще раніше дістався до дистанційки і увімкнув телик. Кирило хотів шикнути на «порушника спокою»: телевізор під час гулянки – остання справа. Але на екрані з’явився молодцюватий дядечко із залисинами, й Ілонин кавалер («Вадим» – ім’я пробкою вилетіло з пам’яті) здивовано видихнув:
– От тобі й на! Мій шеф! Зважився-таки… – і прилипнув до екрану.
– …не побоюся цього слова – просто злочинно, – продовжував між тим Вадимів шеф, зблискуючи скельцями окулярів. – Досліди, проведені на добровольцях, закінчилися вельми|дуже| сумно. Так, розроблені «Емпакомом» експериментальні моделі телепатичних, інакше – ментальних, комунікаторів працюють. Це факт. Таким чином, пряму передачу думок – підкреслюю: саме думок, логічної й образної інформації в сукупності! – було здійснено на практиці. Проте думкопередача викликала у реципієнтів абсолютно жахливі побічні ефекти на рівні сильної психопатології. Як встановили незалежні експерти, мозок людини безсилий контролювати потік невербальної, неопосередкованої інформації. Реципієнт отримує хаотичний викид, значна частина якого транслюється донором підсвідомо. Позбавлений орієнтирів, при повній відсутності природних фільтрів, мозок реципієнта сприймає чужі образи як свої власні, внаслідок чого розвивається складна форма шизофренії з множинним розщепленням свідомості й особистості…
– Тож-бо я думаю: чому реклама телепатерів скисла? Ще з листопада, – вголос прокоментував Едик, заглушивши останні слова оратора. – Дулю їм, а не телепатію! А брехуни: військові лапу наклали, засекретили…
– Я чув, конкуренти притиснули…
– Та тихіше ви! Дайте послухати. Це серйозно.
– …спроби лікування реципієнтів успіху не мали. Проте, ігноруючи рекомендації фахівців, керівництво «Емпакома» має намір продовжувати експерименти з ментальним зв’язком. У цій ситуації мені й низці моїх колег не залишилося нічого іншого, як звернутися до широкої громадськості через засоби масової інформації. Я лікар, я давав клятву Гіппократа!.. врешті-решт, я громадянин, я просто людина!.. і спокійно спостерігати, як на вівтар прибутку…
– Адже і справді, серйозно… нервує…
На екрані з’явилася фігуриста блондинка-ведуча. Стріли вій (накладні?), завчений рефлекс усмішки. Наївний, незатьмарений думкою погляд блакитних очей, крізь які при бажанні, напевно, можна побачити задню стінку черепа.
Красуня.
– Але Вачаган Арсенович! Перепрошую! Адже свого часу і «патники»… ой, пробачте! – емпатичні комунікатори
