коли сонце було милосердне до приїжджого; приймав цілющі грязеві ванни; затівав розмови з незнайомими людьми, теревенячи про дрібниці та сьорбаючи червоне вино із глиняних чаш; уклінно вітався з привабливими дівчатами і робив замітки на майбутнє.
Словом, із користю витрачав години дозвілля.
Тричі на день він їв люлякебаб, загорнутий у найтонший корж, шишкебаб на рожні, политий кислим молоком, джуджакебаб із курчати, смаженого над ялівцевим вугіллям, хлебтав «чорну» юшку на баранячій крові з кардамоном. Між цими трапезами він споживав у розумних кількостях нугу, рахатлукум, козинаки й, звісно ж, халву.
О, халва!
Виникало побоювання, що нові камзоли доведеться розширяти в талії.
Якось він заглянув у публічний диспутарій, де з насолодою послухав суперечку тридцяти улемів у смугастих халатах із тридцятьма улемами в халатах із гаптованого шовком кашеміру. Мудреці сперечалися про різницю між високим і ницим – як удавану величину. Усе закінчилося загальною бійкою. Джеймс одержав величезне задоволення, вгамовуючи улемів. Один із них, найосвіченіший, а може, найупертіший, одірвав йому з камзола кольору кориці позолочений гачок.
Потім, охолонувши, мудрець вибачився, дістав голку з ниткою й пришив гачок власноруч. Та так, що будьякий кравець позаздрив би.
Після візиту до диспутарію Джеймс відчув, що дозрів для найвищих висот мудрості. Затіваючи розмови під червоне винце, він облишив дрібниці, не варті доброї бійки, а заходився вдаватися до обговорення речей піднесених, можна сказати, філософських. Немає щирої дружби на землі. Добро та зло – яскраві брязкальця для наївних простаків. Після мене – хоч потоп. Живи сьогоднішнім днем. Усі жінки… Ну гаразд, не всі. Ви, пані, щасливий виняток.
Але в цілому ви зі мною згодні?
Із ним погоджувалися.
Або сперечалися, що, по суті, лише збільшувало кількість мудрості на землі.
Схоже, не тільки в Джеймса Рівердейла нещодавно рухнули ідеали. На бульварі ДжуджанМаджудж вистачало циніківскороспілок, випадкових мізантропів і дорослих, досвідчених осіб віком від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років, які вже добряче пожили на білому світі та яким прописали лікування курортом.
– Хаммам! Лазневий день! Паримо, миємо! Шкребемо п’яти, вправляємо кістки…
– Пенали! Калами! Чорнильниці!
– Кому древній артефакт? Із Паленого Покляпця?! З Квітучої Пустелі?!
– Халва!
– Публічні страти! Усі на Площу Щирої Спокути!
– І ось ця фея, зі стегнами, мов піщані бархани, зі станом, як гнучка верба, похитуючись та бентежачи розум, каже мені голосом ніжним, наче сопілка: «П’ять дхармів, ішачку, – і стели килимок хоч тут…»
– А ти?
– А що я? Постелив…
– Халвааааа!
– Рустенські клинки! Лалангські списи! Самі колють, самі рубають!
Від носія халви до найманого
