міркування графа, барон час від часу ствердно кивав, визнаючи зауваження Рівердейла справедливими. Дивно, щоправда, вислуховувати подібні сентенції від ексцентричного старого, врятованого з лабет грабіжників. Але це зайвий раз підтверджувало правильність висновків. Граф ле Бреттен – видатний теоретик ратної справи.
Що стосується практики, то не всім же бути універсалами.
– …це називається готель?! Це називається столиця?! Мені, жінці похилого віку, жити у вугільному ящику?! Та там же чорно, як у дракона в задниці! І за цей склеп – півбінара в день?! Що? їжа? Я ще подивлюся, що у вас за їжа! Ще понюхаю! Скуштую на смак! Либонь, помиї такі, що й свині гидуватимуть!
Біля конторки, за якою ховався зіщулений Трепчик-молодший, лементувала стара карга. Найбільше карга скидалася на пірата в спідниці. Вірніше, у багатьох спідницях, що гамузом стирчали одна з-під одної. Голова пов'язана криваво-червоною хусткою, але не по-жіночому, а з вузлом на потилиці та двома хвостами, що спадали на широченні плечі; сиві пасма повибивалися назовні. Обличчя черепахи, усе в зморшках, ніс гачком. Ліве око закрите пов'язкою, праве, глибоко посаджене, хижо зблискує. Рукави плетеної кофти закочені по лікоть; пальці на жилавих руках ворушаться врізнобій.
І голос хрипкий, як у голодної ворони.
– Не турбуйтеся, пані! Зараз запалимо свічки! За рахунок закладу! І годують у нас пречудово, не сумнівайтеся! От їх сіятельство з їх світлістю – добрий вечір, панове! – підтвердять. Я вас особисто проведу, щоб не спіткнулися, борони Вічний Мандрівцю! Ось, я вже й канделябр узяв… Чого ж ви проти ночі приїхали, пані? Ви б зраночку, завидна…
– Коли треба, тоді й приїхала! – каркнула бабця. – Ранком йому, костоїду! Може, взагалі не треба було приїжджати? Та й інших дурнів віднадити?! То я можу…
Здорове її око з підозрою косувало на «сіятельство зі світлістю», що ввійшли в хол. Мабуть, пройдисвіти залітні! – читалося в погляді.
– Що ви! Як можна! Я не те хотів сказати… Дозвольте, я прислужу…
Трепчик не сумнівався в умінні гості віднадити кого завгодно. Така і Вічного Мандрівця з неба зживе. Вхопивши один з вузлів карги, хазяїн крекнув від натуги. Але впорався і, насилу втримуючи канделябр із трьома свічками, кинувся до входу на чорну половину готелю. У цей момент граф, на подив Конрада, рішуче рушив до карги. Майже не спіткнувшись і нічого не перекинувши, зупинився за два кроки.
З достоїнством вклонився:
– Дозвольте відрекомендуватися, пані. Ернест Рівердейл, граф ле Бреттен. Ми, мабуть, будемо сусідами.
Карга витріщилася на графа, і раптом відносно спритно зобразила реверанс.
– Аглая Вертенна. З нетитулованих нобілітів Альгамбри, твоє сіятельство.
– Барон фон Шмуц, – миттєво опинився поруч Конрад. – Даруйте мою цікавість, пані… Чи не родичка ви Лайзі Вертенні?
– Внучка вона моя… А чому ви запитуєте? Ви її знаєте, Лайзочку?
– На жаль, не маємо честі, – граф перехопив ініціативу. – Але,
