утніх поколінь.
Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п'єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п'єсами.
Анатомія натхнення
Чи замислювався коли-небудь пересічний читач, споглядаючи яскраві вітрини книжкових крамниць, звідки письменники беруть ідеї для своїх романів? Натхнення? Що воно, власне, таке? Чому музиканти, художники й літератори постійно про нього торочать: мовляв, творчість поза цим ефемерним станом – суцільна мука, даремні пошуки ідеального «чогось»?
Отже, маємо таємницю. Що, як найславетніші поети й письменники світу пишуть свої твори не самі, а у хвилини особливого емоційного просвітлення (чи й затемнення) «підключаються» до такого собі секретного «саll-центру» в паралельному вимірі, де їхні «замовлення» на шедеври вправно приймають-обробляють тендітні музи-операторки і надиктовують слухняним авторам уже готовий текст?
Дебютний роман обдарованої вінницької письменниці Тіни Гальянової – саме про сакральні механізми, що керують творчістю геніїв. Та й кому ж, як не молодому авторові, хто вже встиг відчути на собі невловну магію натхнення, замислитися над цим вічним питанням, аби знайти на нього хай дещо наївну, але власну відповідь?
Починається оповідь із нещасного випадку: молоду жінку збиває машина. Це Юлія, яка з дитинства знала, що стане письменницею, однак до фатального зіткнення з автівкою не встигла дописати й першої книги. Кров на асфальті, забризкане багнюкою, неприродно розпростерте та заклякле тіло ми бачимо її очима й розуміємо, що то смерть… Кінець. Завіса падає. І вмикається інша реальність: така собі таємнича Країна, а на її околиці – оповите тишею містечко Нічгород, де щойно годинникова стрілка сягнула 25:00 і в Широкій Залі Для Вузьких Засідань уже давно чекають на Юлію. Тут вона й напише свою першу книгу, але… на обкладинці стоятиме зовсім не її ім’я. Адже відтепер вона «донор». Її завдання – бути музою для інших, для живих людей, які зосталися по той бік реальності, нашіптувати їм довершені, відшліфовані речення, що сплетуться в монолітний текст…
Звісно, на Юлію, котра в паралельній реальності стане Лією (як і мріяла за життя), очікує безліч бентежливих знайомств, подорожей та відкриттів. Особливо зачаровує цілісний, надзвичайно атмосферний «паралельний» світ, місцями заступаючи собою нашу буденну реальність. І в той самий час відсутній «післясмак» фантастики, адже вчинки, мрії та почуття героїв – справжні, ніби вирізані авторкою з живого, невигаданого життя.
Відчувається, що роман створено на єдиному подиху, бо й читається він саме так – нетерпляче поглинаєш рядки очима, поспіхом перегортаєш сторінки, аж доки не спіткнешся поглядом об останнє слово, і… Але то вже особиста справа кожного читача. Можна погодитися з письменницею в усьому, приймаючи її правила гри, а можна вдатися до дискусії з нею, висуваючи власні теорії й аргументи, бо тему для розмови обрано, погодьтеся, напрочуд цікаву, суперечливу і дражливу. Не вдасться зробити лише одного – кинути почату книжку на середині. І здогадатися опісля, самотужки Тіна написала цю захопливу історію чи хтось невидимий їй надиктував…
Вікторія Гранецька
Туди . Муза на одну книжку
І. Нічгород
…Першим, кого побачила, була я сама, розпростерта на брудному асфальті в якійсь неприродній позі. Дивне відчуття − я була тут і там. Але не скажу, що ніколи досі такого не відчувала. Щось подібне іноді відбувалося зі мною в снах, де часто брала участь у якихось подіях і водночас наче збоку спостерігала за собою. То, може, усе це сон? Ні, усе надто реально.
Я лежала, закинувши ліву руку за спину так, як ніколи не могла зробити. Моє обличчя забризкане грязюкою, моє волосся злиплося й затверділо від бруду. І лише якийсь неприродний його відтінок дав мені зрозуміти, що то не багнюка, а кров. Надворі холодно, а мій светр задерся так високо, що геть оголився живіт. У мене враз виникло непереборне бажання прикрити його − чи із сорому, чи від холоду. І лише в той момент до мене чітко дійшло, що там, унизу, уже не я, а лише моє тіло… мертве тіло. Я ніби зависла в просторі й дивилася, як довкола мене метушилися люди. Одні з цікавістю обдивлялися,
