той самий примірник і запам’ятав його навіть на дотик. Я приготувався до громадянської страти. Найгіршою була присутність вуйка Евґена, котрий і без того вважав мене безнадійно запущеною педагогічно почварою пекла. Я напружено відчитав хвилинну боротьбу на батьковому обличчі. Він перестав шарудіти в нутрощах ранця і лише кинув один-два швидкі погляди на присутніх. А тепер скажи мені: що було далі?
Нічого. Він не здав тебе.
Так, не здав. Його рука зробила вигляд, що нічого такого в тому ранці не намацала. Припускаю, за ті три тижні у Празі вуйко Евґен встиг і його дістати своїми нотаціями, сентенціями. Він просто уявив собі ще одну, невимовно довгу – з тих, від яких мухи дохнуть. І крім того, ми були спільниками – нам обом страшенно подобалася ця книжка. І дружба зі мною, тобто продовження цієї дружби було йому важливіше й потрібніше, ніж заповідь «Не вкради», так мені здається. І це насправді вéлико, що людина стає над заповідями заради іншої людини. Хоч загалом він ще кілька разів ловив мене на книжках.
На крадіжці книжок?
Ні, не обов’язково. Одного разу на «Декамероні». На тому, що я читав «Декамерон» у начебто ще не відповідному віці. Власне кажучи, якби я робив це відкрито, тримаючи книгу на своєму столі, усе виглядало б не так peinlich[2]. Але я її ховав, і батько випадково знайшов ту схованку.
«Схованку для Бокаччо»?
Саме її. З того, що я його ховав, випливало цілковите усвідомлення мною всієї глибини власного переступу. Тобто свідоме скоєння злочину з кількома обтяжливими обставинами.
І він тебе покарав?
Ні. Тобто для покарання вистачило самого викриття – кажучи традиційно по-галицьки, шкіра лупилася мені на лиці. Мірою покарання стала тимчасова втрата лиця.
Секс і еротика були у вашій родині табу?
Швидше так. При тому, що приблизно з шестилітнього віку я знав, як це робиться. Сусідські хлопці-наставники, підглядання за життям дорослих, тіснота помешкань, в яких діти злякано будяться від загадкового поляскування чи постогнування, перший онаністичний досвід, усе таке. І при цьому в родині всі вдавали, що я нічого такого не знаю, бо нічого такого не існує. Моя бабця згідно з виховними нормами певно ще ХІХ століття стежила, щоб мої долоні вночі обов’язково знаходилися поверх ковдри. Часом вона підкрадалася до мого ліжка і схилялася над ним із запаленою свічкою. Коли мені виповнилося дев’ять років, мама завагітніла і вважала за необхідне пояснювати мені поступове зростання свого живота всілякими дурницями на кшталт того, що час до часу тьоті починають усе більше й більше налягати на їжу і завдяки цьому в них потім народжується хлопчик або дівчинка.
Як загалом це виглядало – ваш дім?
Минулого літа його знесли. Я вже казав,
Нестерпно соромно (
