принц на білому лімузині. Нехай старий і підтоптаний, але принц, котрий має випещені руки, манери, голос та порожнє серце і голий розрахунок в усьому. Тоді я ще не знала, що він власник нічного клубу, а «Янгол» – його улюблена іграшка. Природно, Адо, я не думала, що буде саме така пропозиція, а не, приміром, намір зробити мене своєю коханкою чи принаймні дівчиною на одну ніч. І замість цього – слова, котрі я вперше почула у брудному генделику від лисого беззубого покидька. Небожитель, той, хто має все, захотів для повного щастя побавитися в Бога.
Мені паморочиться в голові. Починають тремтіти руки. Ірка це помічає:
– Адко, ти чого? Тобі погано?
От візьму і скажу, що мені дуже добре! Чого питати очевидне?
Але навіщо Господарю так підставлятися? Навіщо займати обслугу? Клара… Ірка… Я…
Я?
Навіщо так уперто чіплятися до людей, які душами не торгують? Уперто не торгують. Кожна з різних причин. Тьху. І навіщо ламати дівчат силою? Ну, отримав відкоша. Заспокойся. Силою душу не взяти. Охочих позбутися душі – сила-силенна. І полювати не треба, самі в чергу вишиковуються.
Іще якого чорта Ірці пам’ять не підчистив і вона усе пам’ятає?!
Гаразд. Нехай красуня Ірен – то примха багатого чувачка, так? Можливо. А від мене що йому тре’?
– І все ж, Іро, чому ти відмовилася від пропозиції? Я думаю, цього разу тобі за душу пропонували набагато більше, аніж «щастя»: шалені гроші, золоті гори, казкову розкіш і теде, – говорю автоматично, бо це вже неважливо. Та не мовчати ж тепер.
– А відмовилася, і то без роздумів. Бо… Удруге такі пропозиції просто так не роблять. От і подумалося: значить, у звичайній мені, доньці алкашки, нещасній, побитій життям дівці, є щось справді вартісне. Щось таке, чого немає в інших. Те, що навіть найбагатші не гідні мати, але прагнуть усім серцем. І я твердо пообіцяла собі, що нізащо вони від мене оте цінне не отримають. І знову до церкви сходила, і помолилася, і зрозуміла: все чиню правильно. Ну, як іще можна пояснити тобі очевидне?
Я киваю, гірко посміхаючись:
– Зрозуміло, Іро. Дуже все зрозуміло. Ти молодець!
Певну симпатію до Іри я відчувала і до нашої теперішньої розмови. А відкриття, що вона не просто випадковий подорожній, а друг, нехай у нещасті, та все ж друг, остаточно розставило усе по місцях. Фіг він змусить мене грати проти неї. Хоча, може, це я зараз така смілива?
– А до Туреччини ти якого милого зібралася? Чому просто не звільнилася, та й по всьому? Можна не тільки роботу, а й місто змінити за бажання.
– Та ну? А ти пробувала добровільно покинути «Янгола»? Ні? Це тобі не на іншу квартиру переїхати чи перефарбуватися з блондинки в брюнетку. З-під землі дістануть. Знаєш, я до матері якось приперлася, вперше за кілька місяців. Вона ніби й твереза була того дня. Сидить, передачу по телеку дивиться. Телек у неї старий, ще чорно-білий «Електрон». Такий зараз і не продати, і на пляшку оковитої не обміняти, мабуть, тому і вцілів. Передача була про дівчат, котрі
