місіс Рейчел Лінд без дотримання пристойності. Він, ймовірно, знав, що місіс Рейчел постійно сидить біля вікна, спостерігаючи за усім тим, що відбувається, включно зі струмками і дітьми, і що, якщо вона помічала щось дивне або недоречне, вона не могла заспокоїтися, поки не дізнається, що відбувається.
Існує безліч людей, як в Ейвонлі,так і за його межами, які так цікавляться справами своїх сусідів, що забувають про свої власні справи; але місіс Рейчел Лінд належала до тих небагатьох, хто здатний успішно займатися і своїми справами, і чужими на додаток. Вона була видатною хазяйкою, уся хатня робота виконувалася ідеально; вона також вела гурток крою та шиття, допомагала в недільній школі, і була активним членом Благодійної церковної організації, а також Суспільства допомоги місіонерам. Проте місіс Рейчел знаходила час, щоб сидіти годинами біля вікна кухні, в'язати ковдри з товстих бавовняних ниток (їх накопичилося вже шістнадцять – як з придихом розповідали домогосподарки в Ейвонлі), і спостерігати за головною дорогою, яка перетинала тут лощину, а потім піднімалася вгору на крутий червонястий пагорб.
Оскільки Ейвонлі знаходиться на трикутному півострові в затоці Святого Лаврентія і оточений водою по обидва боки, всякий, хто приїздить або залишає це селище – не омине дорогу на пагорбі і таким чином, не відаючи того, потрапить під всевидюче око місіс Рейчел.
Одного разу на початку червня вона як завжди сиділа біля вікна. Сонце освітлювало все навкруги своїми теплими променями. Сад, що розрісся на схилі за будинком, був ніби одягнений у весільне вбрання в рожево-білих кольорах, над якими гуділи рої бджіл. Томас Лінд – лагідна маленька людина, яку люди в Ейвонлі називали «чоловік Рейчел Лінд» – садив ріпу на горбистому полі за сараєм; і Метью Касберт теж повинен був цим займатися на своєму великому полі біля струмка, поряд із Зеленими Дахами. Місіс Рейчел знала про це, тому що чула вчора, як він сказав Пітеру Моррісону в магазині Уільяма Блера в Кармоді, що збирається посіяти насіння ріпи наступного дня. Звичайно, це Пітер запитав його, Метью Касберт ніколи сам не розповідав про себе, якщо його не запитували.
Та все ж, ось він – Метью Касберт – о пів на четверту, в робочий день, спокійно їде дорогою через лощину вгору на пагорб. Крім того, він одягнув свій найкращий костюм з білим комірцем, а це є доказом того, що він їде кудись з Ейвонлі. А ще сидів він в кабріолеті, запряженому гнідою кобилою, і це означало, що він збирається в далеку дорогу. Отже, куди Метью Касберт їде і навіщо?
Якби це була будь-яка інша людина в Ейвонлі, місіс Рейчел, додавши два і два, легко б знайшла відповідь на обидва питання. Але Метью так рідко виїжджав з будинку, що повинно було статися щось незвичайне, якщо він зважився на поїздку; адже він був людиною боязкою і терпіти не міг їхати кудись в незнайоме місце і спілкуватися з чужими людьми. Метью в костюмі з білим комірцем і в кабріолеті – це щось надзвичайне. Місіс Рейчел замислилася, але так нічого і не придумала, і тому задоволення від пообіднього відпочинку було зіпсоване.
«Я просто пройдуся до Зелених Дахів після чаю і дізнаюся у Марілли, куди він поїхав і навіщо», нарешті вирішила ця гідна жінка. «Він зазвичай не їздить до міста цієї пори року, і він ніколи не ходить у гості. Якби він поїхав за насінням ріпи, він не став би так одягатися і брати кабріолет. А якщо б йому потрібний був лікар, то він їхав би швидше. Проте щось сталося минулого вечора, що змусило його покинути будинок. Ось це головоломка! Але я не заспокоюся, поки не з'ясую, навіщо Метью Каcберт поїхав з Ейвонлі сьогодні».
Отже, після чаю місіс Рейчел зібралася на прогулянку. Йти було недалеко. Відстань від маєтку Ліндів до великого будинку Касбертів, що розташувався в саду, складала усього лише чверть милі вгору по дорозі. Проте далі треба було йти довгою стежкою. Батько Метью Касберта, сором'язливий і тихий, як і його син, – вибрав найвідлюдніше місце, коли будував будинок – поблизу лісу, але чимдалі від інших людей. Будинок «Зелені Дахи» був побудований на самому краєчку його ділянки і там залишився до цього часу, ледве помітний з головної дороги, уздовж якої тіснилися усі інші будинки в Ейвонлі. Місіс Рейчел Лінд вважала, що жити в такому місці взагалі неможливо.
─ Тут можна тільки існувати, – бурмотіла вона, крокуючи вузькою стежкою, обрамленою кущами дикої троянди. Це не дивно, Метью і Марілла обоє трохи дивні, адже живуть так відокремлено. Дерева не дуже хороша компанія, хоча їх там, слава богу, досить. Але я б краще спілкувалася з людьми. Чесно кажучи, вони обоє здаються цілком задоволеними; але все ж таки, я думаю, вони просто звикли до такого способу життя. Людина до всього звикає, навіть до шибениці, як говорять ірландці.
Виголосивши цю промову, місіс Рейчел зійшла із стежини на задній двір Зелених Дахів. Дуже зелений, акуратний і чистий, цей двір з одного боку був оточений великими патріархальними вербами, а з іншого – тополями у формі пірамід. Ні порошинки, ні смітинки не було на цьому дворі, а місіс Рейчел, звичайно, помітила б їх, якби вони там були. Насправді, вона вважала, що Марілла Касберт підмітає двір так само часто, як і будинок. Можна було їсти прямо із землі і не боятися за свій
