зараз пришлю сина до замку.
Так городяни називали дім пана мера, коли хотіли йому догодити.
Повернувшись до себе на тартак, Сорель не міг знайти сина. Сповнений побоювань перед тим, що могло йога спіткати, Жульєн ще вночі майнув із дому: він вирішив сховати в безпечне місце книжки й орден Почесного легіону. Все це він переніс до свого друга, молодого торговця деревом на ім'я Фуке, що жив у горах над Вер'єром.
«Прокляте ледащо! – закричав його батько, як тільки він повернувся. – Чи вистачить у тебе совісті заплатити мені хоч за харчі, на які я витрачався стільки років! Забирай своє дрантя та йди до пана мера».
Жульєн, дивуючись, що його не б'ють, поспішив з дому. Однак, ледве відійшовши з-перед батькових очей, хлопець уповільнив ходу. Він вирішив, що для його лицемірства буде корисно зайти до церкви.
Це слово вас вразило? Перше ніж удатися до такого жахливого слова, душа молодого селянина пройшла чималий шлях.
З раннього дитинства, коли він якось побачив драгунів 6-го полку в довгих білих плащах, у касках із довгими чорними султанами, – ці драгуни поверталися з Італії і прив'язували своїх коней перед ґратчастим вікном його батька, – Жульєн марив військовою службою. Пізніше він захоплено слухав розповіді старого полкового лікаря про бої біля мосту Лоді, під Арколем і Ріволі[12], помічав палкі погляди, що їх кидав старий на свій орден.
Та коли Жульєнові було чотирнадцять років, у Вер'єрі почали будувати церкву, яку для такого маленького містечка можна назвати розкішною. Жульєна особливо вразили чотири мармурові колони. Вони уславились на весь край через ту смертельну ворожнечу, що її викликали між мировим суддею і присланим у Безансон молодим вікарієм, про якого казали, ніби він – шпигун конгрегації. Мировий суддя через це мало не втратив своєї посади – принаймні така була загальна думка. Адже він насмілився посваритись із цим священиком, який майже двічі на місяць їздив у Безансон і там, кажуть, бував у самого монсеньйора єпископа.
Саме тоді мировий суддя, батько численної родини, ухвалив кілька вироків, які здалися несправедливими: всі вони були спрямовані проти тих жителів, котрі читали «Конституціоналіста»[13]. Добромисні перемогли. Щоправда, йшлося лише про суми в три чи п'ять франків; але один із цих малих штрафів припав на цвяхаря, хрещеного батька Жульєна. Розгнівавшись, цей чоловік скрикнув:
– Як усе змінилося! І подумати тільки – понад двадцять років суддю вважали чесною людиною!
Полковий лікар, Жульєнів друг, на той час уже помер.
Раптом Жульєн перестав говорити про Наполеона; він заявив, що хоче стати священиком, і його тепер постійно бачили на тартаку з латинською Біблією, яку дав йому кюре, – він вивчав її напам'ять. Добрий старий кюре, захоплений його успіхами, проводив з ним цілі вечори, даючи йому уроки теології. Жульєн виявляв при ньому тільки побожні почуття. Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне,
