як у дитини, і сам він скидався на маленького хлопчика з дорослим обличчям, тільки на дуже сумного хлопчика. Степан казав, що Щедрик (це він його так називав) завжди веселий, такий собі жвавий бешкетун, скрізь устигає, все бачить і чує, скрізь свого носа стромляє, але добрим людям ніколи не робить зла, навпаки, добрим він завжди стає у пригоді, хоч вони й не знають, хто то їм помагає. Так казав їй Степан, проте вона побачила Щедрика сумним і нещасним, таким, що й сам не міг собі дати ради, не те щоб комусь допомогти.
Спершу вона побачила дорогу, довгу пряму дорогу, яка стелилася білим сувоєм, мабуть, через увесь світ, хоч починалася відразу за їхнім селом, а потім на тій дорозі угледіла його. Він ішов десь удаль, коротенькі шароварчики підсмикувалися за кожним кроком, і зблискували його голі литочки, ішов він якось ніби перевальцем, але прудко і з підстрибом, викидаючи вгору то одне, то друге плече, коливаючи з боку на бік головою в червоному брилику. Та найбільше Катерину вразило те, що на плечі він тримав паличку, а на тій паличці погойдувався білий вузлик: хить-хить, хить-хить. Через той вузлик вона раптом здогадалася, що він іде з їхнього села надовго, а може, й назавжди, і від того так защеміло серце, що вона спам’яталася, кинулася зі сну чи з короткого забуття, різко розплющила очі й відчула на своїх щоках сльози. Перше, що їй захотілося, – це притулитися до Степана й почути тепло його тіла і дати йому свого тепла, але не ворухнулася, побоялась розбудити його, бо до Степана сон навідувався тепер ще рідше, аніж до неї.
Катерина довго дивилася в темряву, так довго, що по-совиному почала бачити в темноті, хоч ні до чого не придивлялася, а всім єством прислухалась до його дихання і знов думала-передумувала все заново, починаючи вже від дороги, що явилась їй уві сні, і від того, хто йшов тією дорогою, ішов десь далеко у світ, бо чого ж би ото він тримав на плечі паличку з білим вузликом.
На вікна тиснула чорна осіння ніч, вряди-годи її колошкали затятим виттям та сліпучими фарами вантажівки, що навіть о цій порі возили буряки з поля до Бужанського цукрозаводу, і Катерина раптом подумала, що як же це так – такі незугарні, важкі, заляпані багном машини виїжджають за селом на чисту, як скатерть, дорогу? Ні, такого не може бути, машини підвивають на розгаслих коліях, у розбитих баюрах, немає ніякої білої дороги і немає того, хто нею ішов, не треба себе морити ніякими вигадками, без них тоскно. Годі себе мордувати загадуваннями, треба щось робити, треба рятувати Степана, поки не пізно. Але що робити – вона не знала.
Вони вже об’їздили всіх лікарів, пооббивали пороги знахарям, що зналися на всілякому зіллі, але ні зіллячко, ні порошки, ні уколи не помогли, і Степан сказав: баста. Він взагалі не пішов би далі сільського медпункту, якби не вона, Катерина, якби він не жив її молитвами. Востаннє вона їздила з ним аж до Ленінграда, добилася на прийом до знаменитого професора, до якого люди вистоювали хтозна-які черги, і той таки обстежив Степана, однак нічого певного не пообіцяв: мовляв, справи погані, але треба сподіватися на краще, ніколи не треба втрачати надії.
І тоді Степан затявся: «Годі, я сам, Катю, видужаю. Це таке, що чоловік сам мусить збороти в собі.
