вафляні рурочки на морозиво, залежно від кімнатного освітлення. Припускаю, від кімнатного освітлення походила не тільки їх неозначена приналежність, а й моя безпорадність, бо згодом я помітив, що при куди він час від часу заходить, якщо це вам хоч трохи придасться. Не виключене, звичайно, що там ви дістанете відомості, які вам потрібні.
Він поставив тарілку з тартинками на стіл, витерши його рушником з мого боку, і налив мені й собі чаю.
– Вам дуже міцний, чи так добре?
– Дякую, так добре.
– Цукру?
– Дякую, вистачить.
Він бачив мого відвідувача. Він майже його знав. Він перша людина, яка стверджувала існування мого мучителя – відвідувач існував і за межами мого антикваріяту! Чи мені придасться адреса, де він буває? Таж, Господи Боже, швидше адресу. Негайно. Щоб не пропало ні хвилини. Зараз же, негайно, бо інакше виявиться пізно, але як усе це висловити?
– Якщо ви голодні, я зварю макарони.
– Ні, дякую.
Господи, адресу, адресу! Я не хочу макаронів. Я нічого не хочу. Я хочу адреси. Якнайшвидше.
– Якщо ви не любите макаронів, я зараз подумаю, що в мене лишилося з їстівного. Здається, нічого таки нема іншого, а крамниці вже зачинені. Хібащо сходити тут поблизу в шинок, взяти ковбасок і підсмажити?
– Бога ради, не турбуйтеся. Я не голоден. Я вже вечеряв.
– Би маєте ще час подумати.
– Ні, запевняю вас, ні. Я вже вирішив.
Мені ще не вистачало макаронів! Чай з ввічливости я ще годен проковтнути, а макарони, – ні, макарони рішуче ні! Адресу, і більш нічого. Тільки ж як йому сказати, що мій час обмежений, що мене дома чекає дружина і що я властиво мушу бігти? Нічого, крім адреси, і бігти, обтрусивши з себе ці в'язкі очі, ці надміру велетенські і непорушні очі, як вирізані ножицями з гелленістичного саркофага, непорушні, і разом з тим внутрішньо рухомі, що пускають мені в чоловічки коріння, перетворюючи мене на сіамського близнюка, який зростається з ним очима, і я втрачаю здатність рухнутися, бо його погляд, навіть коли він не зупиняється на мені, витравлює з мене згадку про антикваріат, ніби він належить комусь іншому, і я мовчки продовжую пити чай, замість схопитися на ноги і мчати геть.
Як це пригноблювало! Так, з часу, як у мою крамницю зайшов мій відвідувач, я дуже змінився, це щораз було ясніше; хоч усвідомлення цього не належало до приємних, однак – куди поділися деякі мої здібності, наприклад, легко починати розмову на першу-ліпшу тему? – я до цього виявляв природний нахил, посилений практикою, адже це становило частину мого фаху, здібність опанувати ситуацію я вважав даною мені від народження, і погодитися на те, що вона зникла тільки тому, що до моєї крамниці зайшов відвідувач і що я дався намовити себе писати його біографію, перевищувало мої сили, навіть, якщо я й бачив, як все, що досі в мені існувало, стійке й окреслене, зробилося раптом плинним і незрозумілим,
