в яку нову халепу його тягнуть, і Стецько опинився перед Мазепою, що у гетьманському жупані, з якого сипалися блискавки (від чого здавалося, ніби він стоїть то в самій білизні – в майці й коротких штанях, немов збираючися забивати м'яча, далеко молодший і пругкіший, ніж Стецько пам'ятав його з поширених у таборі зображень, то далеко старший у якійсь неокресленій хламиді і разюче схожий на зосереджену постать Будди, картинку якого колись Стецькові показував професор Кава, пояснюючи, як царський син залишив батьків палац, майже так, як покидали свої хати втікачі в таборі, і ще щось, що Стецькові забулося), – без п'єдесталю, просто собі стояв на землі, міцно врісши в неї бронзовими ногами, й дивився на обрій, ніби когось там радісно вітаючи легеньким похитуванням голови, оскільки від пояса бронза переходила в живе тіло, що дихало на повні легені, серед загального смороду поширюючи запах черешні – від чого Стецькових супровідників почало спочатку ледь помітно, а потім дедалі сильніше пересмикувати.
Вони зараз попадають на землю й битимуться в корчах, – вирішив Стецько й раптом відсахнувся, побачивши перед собою роз'юшені мармизи пекельних красенів.
– Затопи йому в пику! – зарепетували вони, тицькаючи в напрямку Мазепи.
– Негайно! Інакше тобі ніколи не вийти з пекла! Ти назавжди наш, коли ти цього зрадника не вдариш у пику! Спусти йому кров, і ти вільний! – і вони заходилися термосити Стецька.
Проте Стецько не ворухнувся, прикипівши поглядом до гетьмана.
– Тобі не кортить врятуватися? Це єдина нагода! – шпигонув Стецька шилом у груди другий угрущальник, а перший стис йому пальці, аж хруснуло.
Оце тепер мені й кінець, зараз вони порішать мене, це, видно, справедлива кара за горілку, вжахнувся Стецько, і від надмірного жаху й болю йому перестало бути страшно.
Не дарма кажуть, ніби за все доводиться розплачуватися, пригадалося йому. Боже праведний, Боже милосердний, Ти знаєш мої гріхи, якось я не подуманий на те, аби містити в собі чесноти, і тепер я пропав навіки, але я ніколи не здолаю бити безборонну людину, навіть коли вона винна, а невинну й поготів, на це треба народитися, я ж навіть хоч і як натинався б, ну просто не годен!
І тієї ж миті Стецько відчув, як його несе до виходу з такою силою, аж його мучителям мало не відірвало рук.
– От, сукин син! – заверещали в один голос чорти-енкаведисти, відскакуючи від Стецька, і від них лишилися самі погони й бляшки медалей, які засичали вишкварками, і все навколо поглинула тьма, бо, та добра думка, що її із самих глибин серця подумав Стецько, відмовившися заради власного спасіння покривдити безборонну людину, вихорем вихопила його з пекла, і чорти не мали жодної міці затягти його назад, оскільки зло робиться безсиле перед найменшим проявом справжнього добра.
Стецько обмацав себе, щиро дивуючись, чи це все ще він, перевірив, чи бракує зубів з потаємною надією, може все ж таки вони вціліли,
