ні, не зовсім, але й не засуджувати.
Властиво, тоді у стосунку до Перекотигори у Федорові непомітно для нього самого, – справді: грім серед ясного неба, і йому довелося лише ствердити, що таке з ним дійсно сталося, – загрозливо зсунулися, втративши чіткі обриси, поняття добра й зла, які доти були непорушні. Тоді в ньому пройшов усепоглинальний обвал: однією (вцілілою від навколишньої апокаліптичної мутації) поисковою часткою крізь усі клітини розпанаханого єства (Федір уже ніколи не міг забути того вітру, що тоді дмухонув його серединою) він ясновидно стверджував: людина, що відібрала життя іншій (незалежно від обставин і причин, – причини – зовнішнє, а не внутрішнє виправдання), знехтувавши людяністю, задля якої, може, єдиної, і світ творено, щоб із хижого м’ясожера видушилася людина, – стрибнула назад до позему звіра, секундним учинком відкинувши міньйони років повільного вилюд- нення до світла, і вибачати вбивство – це санкціонувати знищення іншої істоти, ставши й самому співубивником, внутрішньо скоротившися до нуля, – і однак перетинаючи й унедійснюючи це усвідомлення, якась інша частка його нутра, палющий, щемливо-немощний ґнотик, ладний кожної миті вибухнути водневим смолоскипом, – пробачала й виправдувала, бож тоді у поліції Перекотигора не тільки не обернувся для Федора на мерзенну, ницу тварючку в людській подобі, ладну заради спасіння власної шкури (а часто навіть не задля спасіння, а з самого переляку перед можливою небезпекою, котра за мить обертається тінню від хмарини, якої вже й сліду не лишилося) перекусити іншій горлянку, ані трохи не мавши з того приводу мук сумління (де сумління усіх тих мільйонів убивць, які ще ходять по землі? чи це залежить лише від оточення, яке людину, – а де ж тоді вільна воля? – з колиски запрограмовує на найнижче й найвище?), бож інакше хіба можливо, аби людина з такою немовлячою легкістю здолала нагромаджувати (і то дедалі ретельніше, кубометрами до неба) стільки трупів за кожної людожерної доби, котра чатує на людську душу на кожному наймікроскопічнішому зламі свідомости, на кожному найнезначнішому життєвому закруті (хіба не від такої мачини в мисленні гинули цілі народи, імперії й континенти?), незалежно, чи йшлося про зайву літеру в абетці, спосіб думання (а це ж те саме), чи гагіографічну довжину бороди основоположника загумінкового вчення, згодом возведеного в непомильну, весь світ руйнуючу догму (всі догми непомильні й руїнницькі, і що людожерніші, то непомильніші, ймовірно, хоча б тому, що людина засадничо не терпить інакшости, нове завжди лякає небезпекою повороту до хаосу й небуття, бож хіба нетерпимість – це не своєрідний, нехай тупий, нехай ниций, але таки захисний інстинкт самозбереження, що його природа вклала в усе живе, на різних площинах свідомости давши йому інше осмислення? – наслідком чого зграя шпаків і задзьобала канарку, що вилетіла з клітки, на очах у Федора тоді, коли він щойно повернувся з Перу і жив на горищі в Данька Бабинського, який Щоранку викидав з вікна сітку ловити передранкові, наснажні сни,
