з довгою сивою бородою.
Феся – його дочка, дівчина, літ 18.
Олекса Коваль – парубок, літ 28, високий, статний, був у війську.
Роман Півторак – літ около 35.
Семен Гриб – літ около 45.
Гнат Грінчук – літ около 60 – господарі.
Рахміль Цинобер – жид-орендар, літ около 50, довга руда борода, високий, худий і рухливий.
Присяжний, жандарм, мужики, парубки, дівчата, жінки і діти.
Діється в підгірськім селі Нестаничах в наших часах.
ДІЯ ПЕРША
Обширний майдан серед села. Декорація вглиб сцени показує вид села з церквою, по обох боках сади, обгороджені плотами. Насеред сцени к переду криниця з журавлем, обложена цямриною, край неї корито, оддалік дернова лавка і кілька грубих колод. В глибині сцени дорога, обсаджена деревами, між котрими близько правої куліси видно кам’яну фігуру з виразним позолоченим написом: «Пам’ятка знесеної панщини». Трохи ближче, в центрі сцени, стоїть грубе рябинове дерево з червоними ягодами; на сцені видно пень, а горішня декорація вказує звисаюче галуззя з ягодами. Через увесь час першої дії святочно прибрані люди проходять в глибині півперек сцени, чоловіки знімають капелюхи і хрестяться перед фігурою, а також кланяються тим, що на сцені.
Ява перша
Орися, потім писар.
Орися (набирає води з криниці і співає).
Гадала-м ся віддавати, гадала-м, гадала,
Та й так єм си розгадала, що біда нездала.
Писар (наблизився стиха за її плечі). Он як!
Орися (схапується). Агій! (Обертається.) Пек, осина! А, се ви, пане писарю? І не гріх вам? Так мене перепудили!
Писар. О, не бійтеся! Я можу вам зараз перестрах злизати.
Орися. Дякую за ласку! Злизуйте свому товаришеві Рахмілеві, а не мені!
Писар. Які ж бо ви, Орисю, недобрі! Я, власне, хотів до вас зайти…
Орися. Певно, до тата.
Писар. Ну, звісно, до тата також. Але я знаю, що ваші тато нині, при святій неділі, в ту пору трошка спочивають. А я поспішав, щоб власне з вами троха побалакати.
Орися. Зо мною! А пек на погані очі! Що ж ви зо мною за діло можете мати?
Писар. Хто знає, Орисю, може, важніше, ніж з вашим татом.
Орися. Жартуйте здорові! І я з вами буду.
Писар. Ні, Орисю! Я не жартую. Хіба ж ви не видите, як я вас люблю?
Орися. Ви мене? Перший раз чую! Я гадала, що ви тілько одну горівку, а другого Рахміля найбільше любите.
Писар. Бачите, Орисю, які ви недобрі! Така молода дівчина, а така зла.
Орися. Може, для кого й добра.
Писар. А що жя вам такого зробив, що ви на мене злі?
Орися. Якби-сте добрі були, то би-сте мені то хоч помогли відро з кирниці витягнути.
Писар (кидається до журавля). Господи! Та я зараз!
(Тягне.)
Ява друга
Ті самі і Олекса.
Олекса. Ха-ха-ха! А се що такого? Наш пан писар воду з криниці тягає?
Писар (покидає жердку і обертається). Хто се? Що, що такого? Я ніби? Та я не теє…
Олекса. Фе, пане писарю! Чи то подоба, щоби такий письменний чоловік, в такім панськім убранні, та коло такого хлопського діла заходився? Ось мені, то що іншого. (Витягає воду і наливає Орисині коновки.)
Писар. А властиво ти, паничу, чого ти сюди прийшов?
Олекса. Хіба мені не вільно? Громадський майдан кождому вільний.
Писар. Громадський майдан!.. Але коли бачиш, що пан писар з пана начальника дочкою розмову має…
Олекса (сміється). Ха-ха-ха! Які страшні дві власті зійшлися!
Писар. А ти, небоже, з власті не глузуй! І не думай собі, що я тобі рівня!
Олекса. Я з вами й не рівняюся. А начальникову дочку ви не заарендували. Таке ви маєте право з нею розмовляти, як і кождий другий.
Писар. Се ще хто знає. Орисю, ходімо геть від нього! Се бунтівник, читальник! Якби таточко побачив тебе разом з ним, то була би біда.
Орися. І я так думаю,
