мені прибуває.
Орися (плаче). Ти так думаєш? А мені страшно та тужно. Ой господи, як тужно! Не раз і не два думка мене зносить, що марна наша любов, не бути нам у парі.
Олекса. А то чому?
Орися. Олексо! Хіба ж ти не знаєш мого тата?
Олекса. Та що, що він начальник? Овва, не така ще страшна персона.
Орися. Не те, що начальник. А ось те, що лютий він на тебе за отсю читальню. Господи, який лютий!
Олекса. То я мав би право на нього бути лютий за те, що нам без дання рації шандарів на читальню наслав, а потім постарався о то, щоби староство її розв’язало.
Орися. А ти тепер татові на злість ось тут на майдані щонеділі читальню робиш!
Олекса. Ну, а що ж маємо робити? Хлопці і дівчата, ба й старші люди засмакували в книжках і газетах, привикли до них. От ми собі і без читальні щонеділі сходимося і читаємо, балакаємо. І нині зараз посходяться. І що нам твій тато зробить?
Орися. Ей, Олексо! А ти б зважав троха на мене! Адже ж як ти будеш з моїм татом отак воювати, то тато (плаче) ні… ні… ніколи не віддасть ме… ме… мене за тебе!
Олекса (обнімає її). Не бійся, моя ясочко! Якось-то буде. А від читальні мені відступитися годі. Був чоловік троха в школах, хоч і не в високих, був у війську, бачив дещо світу, похопив дещо, як розумніші люди жиють і в біді рятуються, то гріх би був, якби я не старався і своїм сусідам та товаришам тоту ж дорогу показати. А ти не бійся. Твій тато, чень, також чоловік. Я його знав як доброго і чесного чоловіка, аж отсе нещасне війтівство йому голову закрутило.
Орися. Ой, Олексочко! Якби ти знав, як я за них боюся! А кілько разів побачу тата в кумпанії з отсим писарем та з жидом, то аж серце в мене холоне.
Олекса. Ну, ті, певно, не на добро його наведуть. Чи ти знаєш? Я оногди в місті від одного возного довідався, що наш писар і отсей жид Рахміль у криміналі пізналися.
Орися. Ой господи!
Олекса. Писар служив у якогось пана також за писаря і щось там прошкрябав, так той його до криміналу впакував.
Орися. Господи! І мій татко такому чоловікові вірить! Недарма-то мене завсігди такий страх здіймає, коли писар до нашої хати прийде. І ще й на мене глядить так якось, немов сверлує мене тими очима.
Олекса. Кажи йому від мене, нехай дасть тобі чистий спокій, а то я не буду вважати, що він пан писар, а через таку його гречку перегоню, що своїх двох ніг не дорахується.
Орися. Олексо! Що ти? Прошу тебе, не задирайся з ним! Ти ж знаєш, він багато може нам пошкодити! Я так боюся і за татка, і за тебе.
Олекса (бере її за руку). Серденько моє! Не бійся нічого! Ади, ось уже мої читальники йдуть.
Орися. Ой, пусти мене! (Хапає коновки.) Бувай здоров, Олексо!
Олекса. А вечером вийдеш на зарінок? Вийди, Орисю, ждатиму.
Орися (відходячи). Добре-добре! (Відходить.)
Ява четверта
Олекса, Митро, інші парубки, Феся і інші дівчата.
Митро. Го-го-го! Наш голова, видно, щось за дівчатами очима
