– ти вільний від умовностей, суєтностей і марнот, ти рівний усім, хто летить, долає простір, ти тут брат людству! – екск'юз мі за високий штиль…
– Ніколи не бачила вас, Кириле Петровичу, в такому захваті, – сказала здивовано Ліда. – Чи, може, це чиїсь вірші?
– Мої, Лідо, мої, але більше не буду, – покаявся перед нею Заболотний і по якомусь часі звернувся до мене вже тоном спокійнішим, серйозним: – У кожному разі, друже, мене дорога щоразу чомусь хвилює. Чи буде то маленька стежина, що побігла в поля, чи сучасна гудронова траса… Хіба ось така стрічка, що зникає перед тобою десь у безвістях, може своїм виглядом не викликати в нас певні емоції?… Пригадуєш, як, бувало, котрийсь перехожий питався в нас, пастушат, у степу: «Куди ця дорога веде?» Чуєш – веде?… Та й нам кортіло більше знати про нашу дорогу: куди вона? Звідки? Де їй початок? До буде кінець?
– А по-моєму, – докидає Ліда слівце, – дороги нізвідкіль не починаються й не кінчаються ніде…
Заболотний думає якусь мить, ніби зважує те, що сказало дівча, потім визнає:
– Може, ти й маєш рацію… Хоча все на світі десь-та-ки свої початки бере і десь мусить мати свої фінали:;. принаймні коли йдеться про чиюсь конкретну стезю. От хоч би і в нас із ним, – це стосується моєї особи, – почалося від стежини на левадах не відомої тобі, Лідо, Тернівщини, де зустрічали ми свою дитячу зорю, а тепер ось намотуємо милі на цьому хайвеї… Запитую, що воно означає дослівно – хайвей.
– High – висока, way – дорога, – впевнено подає голосок Ліда. – «Косоку доро» буде по-японському.
– Дороги такого типу спершу ставили на естакадах, – пояснює Заболотний, – звідси, очевидно й highway… Траса, яку ніщо не перетинає. Відкрита для швидкостей… Бетон і вітер! І ти! Жени, скільки вистачить духу!
Розшматоване повітря свистить мимо нас. Стрілка спідометра тремтить на освітленій шкалі, лізе кудись угору, на оті самі стонадцять миль. Заболотний деколи позиркує на стрілку весело, бешкетне, певне, згадавши настійливі застороги дружини: «Ти ж там, серденько, не жени! Не жени, благаю!»
І, наче вона його чує десь там, доповідає без усміху:
– Йдемо в нормі, не хвилюйтеся, Соню-сан… Я нагадую йому про нашу японську пригоду[4], як ледве не вкоротив нам віку той чортів фургон, що з усього розгону врізався в нашу машину, коли ми зупинились на перехресті перед світлофором. Тієї ночі ми їхали з Хіросіми, в дорозі все складалось нормально, а вже в передмісті Токіо… Удар був такої сили, що ми посліпли, ми навіть не встигли збагнути: звідки, що це? Із живої дороги одразу в тьму небуття, лиш в останнім проблиску свідомості змигнуло: «Вже нас нема! Ось так воно настає…» Щось подібне, мабуть, відбувалось і з тією художницею, котрій під час атомного вибуху над Хіросімою здалося, що вибухнуло сонце, сталася космічна катастрофа, – нещасна жінка потім і вмерла з думкою, що сонце справді вибухнуло й більше його не буде.
Опритомнівши, ми перемовились:
– Ти живий?
– А ти?
– Та
Востаннє ми з Заболотним зустрічалися там.
