домівці, але в класі сиділи поруч на одній лавці і щодня бігали один до одного.
Гімназія мало дала їм розвитку – більше тільки формальні сухі відомості, що зараз же вони й зникали з голови. Зате хлопці самі себе розвивали, багато читаючи, їм довелося прочитати випадком кілька українських книжок, потім «Кобзаря». Се вже сталося тоді, як Демид жив у старого Квітковського, що сам трохи кохавсь у рідному слові і направляв хлопця на добрий шлях. Гордія він не направляв, бо здебільшого Демид ходив до Гордія (у того була краща до читання хата), але все, що читав Демид, чув од його й Гордій і, щиро приймаючи, незабаром зробивсь «українофілом», – таким ім'ям згорда звав себе п'ятнадцяти років хлопець. Тоді вже сам добував українські книжки, давав їх нишком товаришам читати і мав на кількох чималий вплив. На його щастя гімназіальне начальство якось не довідалось про це. Здавши (одним з перших) екзамена в гімназії, він укупі з Демидом пішов до університету. З того часу товариші почали й жити вкупі.
Тепер обидва мали заміри шукати в місті роботи: Демид – допоминатись у земстві посади земського лікаря на село, а Гордій – шукати судової практики. Обидва були повні надій, у обох були в голові широкі мрійні плани, найбільш у Гордія. Плани були щирі, чесні, не самолюбні: хлопці звали себе українськими народовцями… Гордій був мов ще демократичніший од Демида, ще палкіший та гостріший своїми поглядами.
II
Другого ж дня обидва наші приятелі пішли надвечір до Квітковського.
Петро Квітковський був ще зовсім молода людина, йому було тільки 23 роки – рік минув, як він здав екзамена з університету. Опріч Ганни, у його не було ні братів, ні сестер. Батько його, урядовець, умер, покинувши жінці з сином та з дочкою кам'яницю, з якої вони могли так-сяк прожити.
Ківітковські були здавна городяни і мало бачили село. Але старий небіжчик Квітковський вважав себе за вкраїнського патріота, хоч не ворухнув і пальцем, щоб чимсь той патріотизм виявити, – то ніколи все було «за недосужностію по должності і за другими клопотами», як каже Возний[3], – то небезпечно. Та все ж старий Квітковський міг сказати про себе, що він «од рожденія свого розположен к добрим ділам», і це він виявив хоча тим, що мав десятків зо два вкраїнських книжок та Щевченків бюст у себе в кабінеті та дав ті книжки прочитати своїм дітям.
Квітковський умер, як синові було 20 років, а дочці 14. Обоє вони зосталися з матір'ю – цілком пасивною жінкою. Вона зовсім не могла керувати дітьми і завсігди сиділа у своїх покоях, вітаючи там знайомих чи розкладаючи пас'янси. Діти зросли більш-менш самостійно і пішли ще далі тим напрямком, на який штовхнув їх батько своїми вкраїнськими книжками та Шевченковим бюстом. Праці в цьому напрямку досі не виявляли ніякої: Ганна тим, що не мала на се ще й часу, а її брат, може, й мав би час, та якось не міг собі ладу дати. Діла ж у його було небагато: скінчивши університета, він незабаром добув
Возний – персонаж з п'єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка» (1819).
