Михайло Григорович? – Сказав писар. – Ідіть! – Ідіть! Дома! – І він одчинив двері.
У світлицю ввійшов невисокий, але товстий рудий чоловік, убраний у гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. Хазяї почапли садовити його за стіл. Він повагом, з протягом вимовляючи кожне слово, упеняв спершу, що вже пообідав і зайшов за ділом, але таки сів. Винили знову й почали їсти смачний борщ, Поки під'їли, то мало розмовляли, але потім уже, по четвертій видивши (і писарка Уляся щоразу по півчарочки), зробилися всі веселі й гомінкі. Роман бачив, як Уляся все моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той і сам добре їв, важко сопучи. Пообідавши, позакурювали і пішли в садок – господар із Сучком попереду, за їми Роман, а позад усіх урядник з писаркою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займае Улясю за стан, а вона, сміючися, свариться на нього пальцем, показуючи, що побачать передні, і Романові одразу стало заздро й шкода, що не він займає червонощоку, веселооку писарку.
В садку полягали й посідали на траві і знов почали розмовляти, кожен здебільшого про свої діла, і всі якось чіплялися за мужиків: одному мужики тим не догодили, другому іншим. Сучок казав, що мужик хитріший за чорта, а врядник доводив, що хоч він і хитрий, але дурний, і розказав, щоб підперти свою думку, про дурного Хому, як він мило поїв. Усі страшенно реготалися, а заохочений оповідач докидав одну по одній ще й інші брехеньки про мужиків: про те, як мужикові перемінили його хахлацьку голову на чортову; про те, як солдат і хахол кипіли в пеклі в казані; чорт сказав: «Салдат!» А салдат: «Ась?» – «Ну, вилазь!» – Тоді до хахла: «Хахол!» – «Шшчо-о?» – «Ну, сіді іщо! Вот тібє за хахлацький язик – у пеклі сиди!»
Всі знову реготалися, а писарка навіть кричала тоненько:
– Ах, прелість! Ах, прелість!
Вона служила в панів за покоївку і там навчилася так кричати.
Потім повернулися в хату, і пили чай, і знову весело гомоніли…
Сучок пішов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досиділи аж до вечора.
В хатах уже посвітилося, як Роман вертався додому. Як увійшов у хату, сім'я саме вечеряла.
– Бач, от де й наш приблуда! – озвавсь, ласкаво сміючися, батько. – Де це ввесь день швендяв?
От, хіба в його нема тут добрих людей, знайомих! – І Роман почав розказувати, що він ходив до вчителя і так гарно з їм познайомився; а тоді був у писаря, і як добре його там приймано… Мати раділа, слухаючи, як її сина гарно вітають; інші мовчали.
– Та сідай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! – припрохувала мати.
– Вот, я таких страв наєвся у писаря, што вже мине вашої вечері не хочеться.
Матері це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але він того не помітив і знов почав розказувати про писаря: як він добре живе та як добре бути писарем.
– Та воно добре, – озвався Зінько, – та тільки ще краще було б, якби писарі більше по правді робили, а то… он і цей такий, що примів би – дві шкури з тебе драв би.
– Ну, це, братуха,
