самодіяльність громадська!.. Се вже старе, – недбало відповів Іван Дмитрович. – Хотіли організувати цю самодіяльність у земствах, – і вийшов «земський пиріг». Ні, се не здатне! Тільки те добре, що робить тверда центральна влада, незалежна від усяких громадських впливів.
Марко нічого не міг одказати, бо почали вставати з-за столу.
– Ну, а тепер можна й одпочити! – промовив пан. – Ви, молоді люди, по обіді не спите, а мені непогано.
І він подавсь одпочивати. Марко теж пішов у свою хату, але, невважаючи на безсонну ніч у вагоні, заснути не міг, – нові враження не давали.
Минуло кілька день, поки Марко обговтався та звик до нової обстанови, до нових людей. Сім'я Городинських була багата панська сім'я. Старий Городинський з третього чи з четвертого класу гімназії пішов до війська, і гулянки з товаришами та карти далеко більше сподобалися паничеві, ніж скучні гімназіяльні лекції. За веселу вдачу та за те, що щедро сипав грішми, – улюблено його поміж товаришами. Батькова смерть рано примусила його покинути службу та взятись до хазяйства. Запакувавшися на селі, він дуже «змужичився», як казали про його аристократичні його знайомі, себто – відбивсь од міських звичок та смаків і навіть розмовляв трохи по-простацькому, часто вживаючи вкраїнські вислови. Це, одкак, не навчило його хазяйнувати, і хоча окономія його вміла витягати копійчину з усюди і мати в твердій руці мужиків з околиці, та се робив не сам пан, а управитель. Пан же мало до чого встрявав, бо любив солодко попоїсти, гарно поспати та ка дозвіллі пореготатися за веселою розмовою. Був він малоосвічений, бо що вчив – забув, а читав хіба «Губернскія»[2] та «Московскія Вѣдомости»[3] – та й над останніми дрімав. А проте така була більшість сільських панів, а ще більше панків, то пан Городинський нічим i не відрізнявсь од їх. Був же чоловік не злий, і мужики навіть хвалили його часом, хоча ніколи не хвалили його окономії.
Його жінка була більша пані, як він. Вона була дочка з дуже багатої панської сім'ї, ще й з рідні якомусь князеві чи графові. Тим-то сім'я її жила по-аристократичному. Марію Семенівну виховано в інституті[4] і готовано заміж коли не за царенка чи князенка, то в усякому разі за генерала. Сама вона нижче генерала не спускала й очей. Але в один чудовий день великий батьків маєток продав банк, і вся сім'я (чимала – сім душ з матір'ю) мусила виїхати з блискучого Петербурга на село, де зоставсь їй ще невеличкий клаптик землі, що був тепер єдине її багатство. Відміна була велика. Спершу Mapiя Семенівна все сподівалася, що ось-ось прилетить, якийсь молодий герой – хоч не генерал, але хоч такий, що колись буде генералом – і забере її з собою до раю пишного та розкішного. Але час минав, а молодий герой не приходив. Панна спустила навіть трохи нижче: вона задовольнилась би й просто з офіцера, аби був багатий. Але й той не приходив. Так досиділа вона до двадцятьок трьох років. Життя, що здавалося дочасним, мусило зробитися їй довічним. Минув ще рік, і вона вже втратила надію на ліпше, коли нагодився Городинський, що був
«Губернские ведомости» – офіційні газети, що видавалися у 1837–1917 рр. в губерніях і областях Російської імперії.
«Московские ведомости» – одна з найстаріших російських газет, що виходила з 1756 по 1917 рр.
Мова про закриті навчальні заклади у дореволюційній Росії для дочок дворян (від 6 до 18 років), що мали назву інститути шляхетних дівиць.
