Мартин Боруля. Іван Карпенко-Карий

      Мартин, а потiм Степан.

      Мартин. Дiловий чоловiк! Нема розумнiшої служби, як гражданська! Здається, якби мене опредiлив був покiйний папiнька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покiйний i не думав про це – все дбав про хазяйство. Пасiка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий свiт настав: треба чина, дворянства; а поки-то вилiзеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опредiлив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тодi повiреного не треба – самi всi iски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловiка. Щось Степан менi казав про одного чиновника… Треба з ним побалакать.

      Входе Степан.

      Степан. Я вже зiбрався, папiнька, в дорогу.

      Мартин. От зараз конi запряжуть, та й з богом!. (У дверi) Омелько! Запрягай коней, та натачанку пiдмазать не забудь! Я хотiв з тобою ще побалакать про того… як його? От що був у нас з тобою на масницi…5 А, дай бог пам’ять… чиновник. На гитарi добре грає.

      Степан. Нацiєвський.

      Мартин. Еге-ге! Нацiєвський! Ти, здається, казав, що йому Марися уподобалась?

      Степан. Вiн питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то, певно, уподобалась.

      Мартин. А вiн же сам має який чин чи так ще – канцелярист?

      Степан. Нi, вiн уже губернський секретар6.

      Мартин. О, чин має немалий!

      Степан. Давно веде iсходящу.

      Мартин. Iсходящу? А що то за штука та iсходяща?

      Степан. Така книга. Через його руки всi бумаги iсходять: вiн їх i в розноснi записує i печата пакети. Без нього нi одна бумага не вийде з ратушi.

      Мартин. Виходить, важна птиця.

      Степан. Скоро i вступающi йому поручать.

      Мартин. Вступающi?!

      Степан. Тодi вже всi бумаги i в ратушу, i з ратушi будуть iти через його руки.

      Мартин. Яка ж це должность?

      Степан. Регiстратор.

      Мартин. Губерський секретар, ще й регiстратор7!.. Якраз для нашої Марисi жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб приїздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях i приїде, я його i звiдцiля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним… так, знаєш, полiтичне, i, коли тепер не приїде, то напиши менi, що скаже.

      Входе Марися.

      Марися. Тату, Степане, iдiть: мати кличуть!

      Мартин. Марисю, скiлько раз я вже тобi приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

      Марися. Ну, а як же? Я забуваю.

      Мартин. Он як Степан каже: папiнька, мамiнька…

      Степан. Або: папаша, мамаша.