Батько зірвав карбач з стіни, підняв його високо вгору і в слідуючій хвилі прорізав воздух серцепотрясаючий крик.
Карбач лежав вже далеко в куті кімнати, коли, як крейда, побілівший батько випровадив малого, що давився з здержуваного плачу, до сіней. Сам приступив, важко віддихаючи, до вікна і, притиснувши там чоло до шиби, стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рамено і – переляканий оглянувся. То була його бабуня по матері, білоголова бабуся з чорними блискучими очима, з надзвичайно інтелігентним обличчям, зраджуюча цілим своїм виглядом «паню» і хоч вже добре похилилася, а все ще… ростом імпозантна.
– «За що ти карав дитину?»
– «Я після ваших засад поступаю. Цілком і одиноко після ваших засад.»
– «За що?»
– «Щоб не приспособлявся до брехні, котра буде з ним враз виростати. Гадаєте, мені це так легко? Але… в моїм віку не зачинав ніхто назад з початку. Оставте мене, бабуню! Він мій одинак… і саме тому що одинак». Тут він урвав – а бабуня… усміхаючись болючо і не відповівши нічого, вийшла з робітні.
За годину відчинилися злегка двері і мале, бліде личко з слідами плачу в очах, але спокійне указалося наново. Батько сидів плечима до дверей і випускав густі клуби диму з короткої люльки. Його брови то здіймалися, то опадали над очима, в нього знак живого думання.
– «Я плакав, татку…»
Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканім обличчю сина.
– «Я плакав, татку…» – почулося, ніби шелест, вдруге і вже цілком близенько, хоч не сміливо.
– «А не було потрібно, сину».
Дитина мовчала через хвилю, опісля шукала очима чогось в очах батька, що ховалися перед нею.
– «Я лиш ще один раз хочу подивитися на ню, татку. Маленький раз» – і хлопчина показав свій дрібонький пальчик на доказ, який замаленький.
– «Гадаєш вона краща, як всі ті надворі, що літають?».
– «Ага, гарніша, – відповів і потакнув головкою. – Я хочу на ню цілком близенько подивитися».
Батько порадив йому найліпше їм всім надворі приглянутися і самому яку вловити. Вона буде літати – він знає, як птиці літають високо-високо… і цвірінькають і щебечуть. Присідають на галузки по деревах, ховаються між листочками, галузками, по землі шукають зеренця – а він ловить. Малий дивився зацікавлений на батька і слухав з увагою. Нараз спитав: «А як я її вловлю, то вона буде твоя?»
– «Авжеж не моя».
– «І я зможу плакати?»
– «Ліпше було б, мій сину, і я б хотів, щоб ти ніколи не плакав».
– «А як я буду великий, ти… ти будеш мене бити?»
– «Ні. Я не буду тебе бити. Лиш не треба чогось обіцяти, чого не можна дотримувати».
Дитина дивилася уважно батькові в обличчя, не зрозумівши його зовсім, а очевидно, бажала зрозуміти. Нараз по хвилині надуми, наче віднайшла щось в пам’яті, скрикнула несамовито: «Але я буду плакати, татку, я все же хочу пташку», і тут же вибухнула щирим плачем.
– «Чому будеш?» – спитав батько майже
