побачимо, що дасться зробити.
– Це слушне, що ви кажете, – відповів я, чогось успокоений, неначеб тим словом поклав свій патент на долю цеї молодої незвичайної дівчини.
Він же сам більше про це не обзивався, а далі ми й розійшлися.
Вдома вечором на самоті я ще раз прочитав листа. Ось і скритикувала мене! Зарозумілий я, і старосвітський, і п'ятна свойого я люблю на все класти, і перед формами клонюся більше, як треба, і мороз наводжу на людей, і господь знає, чим ще прогрішаюсь… такий я! Гей, Маню, Маню, не добре скінчиться наша приязнь! А хто побідить?
Не відчуваєш ти?
Я не відчуваю.
Це було рано.
Всюди панувала ще поранкова тишина. Я вибравсь, як не раз уже, на ранній прохід на найближчу гору в ліс. Мряки, що підіймалися вже з гір і лісів, мов позачіплювалися там у польоті під небеса, розпливаючися тужливо в пораннім сонці.
Поранкові проходи на гори в ліс – це була найкраща часть мойого побуту літом у родичів. Ідеш отак рано, як у місті ще неповорушно, і купаєшся в чистім неповорушнім воздусі.
Опинившися відтак уже десь високо на горі і глибоко в лісі, станеш, розглянешся – і слухаєш.
Не йде щось лісом непорочне – святе?
Так. Це сам господь йде і благословить його глибоку тишину.
Господи, ти тут!
Як ніде тебе нема – ні по церквах, ні в людській груді, то тут… ти є!
(Пізніше).
Щоб дістатись якнайскоріше від нашої і Обринських хати на гору, а далі й у ліси, ми мусили вперед переходити ріку. Так і я. Не хотячи одначе переходити мосту, котрий був поставлений чи не серединою невеличкого містечка, що вимагало від нашого мешкання з годину ходу, я пішов прямо, так званою коротшою дорогою, поза наші й Обринських сади, котра вела до одної кладки. Звідти можна було дістатися скоріше на другий бік.
Кладка, поставлена з широких дощок, була все ж таки не ширша, як на одну людину. Приступаючи до берега ріки й звідти на кладку, я побачив нараз на противнім березі дівочу постать, у котрій по рухах пізнав я молодшу Обринську – Маню. Я станув і, вагаючися, ждав.
Вона там, на другім березі, на кінці кладки пізнала мене, очевидно, бо так само станула й неначе й собі чогось вичікувала.
«Рано вилетіла, як той жайворонок, – подумав я. – І коли я доперва виходжу, вона вже відкись вертає. Куди ходила так рано? Побачу зараз, який настрій проти зарозумілого формаліста. Злагідніла трохи? Від послідньої дискусії в саді ми ще не бачилися. Коли б нагода, – обізвалося нараз щось у мені, – щоб потрохи пімститися, – і з тим враз я злобно усміхнувся. – На разі студіює фізіономії «старих», – пригадались мені слова найстаршого її брата. – Побачимо… побачимо, серце… коли наспіє відповідь від твого вченого».
Відтак, не вагаючись уже доївше ані на хвилину, я ступив смілим і певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась. При тім кинув оком вперед себе на молоду дівчину.
Що
