style="font-size:15px;"> – «Ні, пані, лучше не солить; недосіл на столі, часом переборщиш, хуже буде… на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свій смак присолить.»
– «А наш полудень поспів?» спитала Рися у куховарки.
– «Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се він дівся? у ёго під казанком и огонь потух… Опанас! Опанас! де ти?» гукала куховарка.
– «Ось-де я! на що тобі здався я? скучила без мене чи що?» озвався за катрягою Опанас.
– «Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Пані питають: чи готов полудень?»
– «Зараз буде готов… вареники ліплю.»
«З чим, Рисю, будуть вареники?» спитав Жук.
– «З полуницями; я з Сонею назбирала.»
«Отсе добре! я дуже люблю вареники.»
– «По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!» гукали косарі.
– «Еге! бач синку! ми загомонілись, та й байдуже про косарів; пора вже порцию нести,» сказала Жучиха.
– «По корячку! по коррячку!»
«Зараз, зараз!» одгукнув Жук. «Давайте, матусю, я ім понесу.»
И влявши дві боклаги з горілкою, Семен пішов швиденько до косарів. Тим часом, поки Семен частовав косарів, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дівчина, вже не першоі молодости, але ще й не пристаркувата, літ може з тридцять: з лиця вона була білява, очи на викоті, великі, оловяні; рот невеличкий, губи тоненькі, зуби білі як крейда, на лиці широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою ніхто б її не назвав. Се була ґувернантка Рисі и Соні, Frдulein Ганна з Берліна. Соня була дівчина 19 літ; біле, аж матове лице одділялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорні як ніч и блискучі як зірки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався під довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Соні – звичайний, трошки розкритий, спідня губа видавалась трохи наперед; ніс кирпою; шия довга, біла як сніг; здається білость шиі и плечей спорилась з білостю украінскоі вишитоі и вимережаноі сорочки, котра покривала груди и плечи Соні; голова уся заквітчана полёвими квітками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить її вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим більш дивишся на її, тим більш становиться вона перед тобою красивійш и красивійш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неі думав: король-дівка!.. Рися була ще дитина, ій йшов 16-ий рік; невеличкий зріст, бистрі чорні палкі оченята; повне свіже з румянцем смугловате лице, коралёві тонесенькі губки, каштанове волосє… от и вся Рися…
Стара Жучиха зазнаємила Джура з Сонею и Ганною.
– «Дивіться, матусю, скілько я набрала грибів,» сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибів.
– «Бач! а я скілько ходила, хоч би тобі поганого знайшла; навіть и мухомора не бачила,» озвалась Рися.
– «Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить,» вмішався Джур.
Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до її спідниці.
– «Ну
