звив на плечі у Зими чорне гніздо.
– Не підпускай її до себе! – сказав Чорний Птах з
гнізда, – Жени її геть і царюй у білому світі сама. Запам'ятай: краса – це сила!
По тій мові засміявся голосно і замахав погрозливо крильми.
Зеленокоса вдруге схилилась у поклоні, навіть рукою землі торкнулася – проросла відразу у тому місці квітка.
– Доброго дня, люба сестро, – не так сказала, як проспівала вона, – Глянь на мене, це я прийшла, твоя наступниця!
– Прийшла, то й підеш! – грубо відповіла Зима, – У квітні прийдеш, під кінець місяця.
– Але мені мало часу залишиться, – сказала несміливо Весна.
– Переживеш! – так само грубо відказала Зима.
Подивилася на неї Зеленокоса й побачила, що спересердя в Білокосої кілька зморшок з'явилося на рівному чолі. І очі її не світилися м'яко й ніжно, як завжди.
– Хіба не втомилася ти, сестро? – спитала тихо Весна, – Хіба не вабить тебе прийти у Білу залу й заснути, щоб краси й молодечого духу набратися?
– Не набридай мені! – сказала пихато Зима, – Хіба не бачиш: царюю я!
Здалося Весні, що то не сестра сказала ті грубі й непоштиві слова, а каркнув їх Чорний Птах, котрий оселився в її серці. Тому пожаліла Весна Білокосу, повернулася й пішла додому, гублячи по дорозі зелені сльози. І проростали з тих сліз квіти-трави, але відразу ж вмирали, адже дули в Зеленокосої за спиною у крижані труби хлопці Холодні Вітри і сміявся, каркав, давився сміхом Чорний Птах, котрий звив гніздо на плечі в Білокосої.
Вбігла Весна в Голубу залу, присіла біля сонної сестри з синім волоссям і заплакала гірко.
– Сестро моя, сестронько! – сказала вона, – Спиш і не
бачиш, яка біда причинилася. Встань, порадьмося, що ж
робити.
Але не прокинулася Синьокоса, бо не пора їй була. Тому не заходила Весна й до Золотокосої, а повернулася до себе, сіла на зеленому ослінці і підперла щоку долонею.
Незабаром і сестра Синьокоса прокинулася. Витягла люстерко й побачила: заспана ще й непрочумана. Тоді взяла гребінку й почала неквапно розчісуватися.
А сестра Зеленокоса втретє кланялася Зимі:
– Добрий день, люба моя сестро. Може, хоч тепер пустиш мене на трон?
Але Білокоса вже не дві зморшки мала, а десять і таки не захотіла розхмурити чола.
– Іди геть! – сказала Зима, – Наприкінці травня прийдеш!
Похитала сумно головою Весна, і зелені сльози покотилися їй на щоки.
– На лихе діло йдеш, сестро! В кінці травня вже Літо має прийти.
– Хай приходить, – байдуже відказала Зима, а може, Птах оце повів, – Прийде і піде!
Тоді впала Зеленокоса на коліна й обійняла сестрі ноги.
– Сестро, – заридала вона, – Дивися, зело не розпустилося і земля гола стоїть! Прожени Чорного Птаха, не руйнуй світу і себе!
– Я царювати знамірилася! – каркнула голосом Птаха
