Зимові дерева. Василь Стус

      Шишки горять, як кремові цукерки,

      і пересохлий травень залюбки

      тополь патрошить повстяні чемерки,

      одягнені, здавалось, на віки.

      Проміння пахне глицею сосновою

      і нėзабуді світанковий рій

      легенько пінять журкітною мовою

      метелики, комашки, комарі.

      Лопух зморився і розліг з досади,

      згорнувши руки, збувшися бажань,

      крильми лелека ляснув – й навзаводи

      понісся літеплений гомін жаб.

      У лісі мулько, колеться у лісі

      ялицею, і листям, і крилом,

      задуже синім і задуже вирізьбленим,

      ще й ластів'їним зойком вороновим.

      Та ящірки, мов коні, шиї витягли

      із шпар – у простір. З теміні – в весну

      і топчуть непідбитими копитами

      малу і недолугу сарану.

      Великий ліс, заловлений ув очі

      малої комашини, безмір п'є,

      він цілий світ зворожує і врочить,

      охриплою зозулею кує

      задовгий вік – не день, не два, не три дні,

      а до вдоволення, а досхочу…

      Як заряхтить повітря фосфоричне —

      комахи тут у ґрунті й заночують,

      і буде ніч вигойдувати землю,

      здаватиметься – дихає земля

      кузками, світлячками, снами й зеленню…

      Не спатимуть лиш сосни на поляні, вижалюючись.

      Осліпле листя відчувало яр

      і палене збігало до потоку,

      брело стежками, навпрошки і покотом

      донизу, в воду – загасить пожар.

      У лісі рівний голубий вогонь

      гудів і струнчив жертвенні дерева.

      Зібравши літніх райдуг оберемок,

      просторив вітер білу хоругов.

      Осамотілі липи в вітрі хрипли,

      сухе проміння пахло сірником,

      і плакала за втраченим вінком

      юначка, заробивши на горіхи.

      І верби в шумі втоплені. Аж ось

      паде як мед настояно-загуслий

      останній лист. Зажолобіє з гусінню —

      і жди-пожди прийдешніх медоносів.

      Так по стерні збирають пізній даток,

      так вибілене полотно – в сувій,

      так юна породілля стане матір'ю

      в своєму щасті і в ганьбі своїй.

      Схилились осокори до води,

      на шум єдиний в лісі. Яр вирує,

      а осінь день, як повечір'я, чує.

      Кружляє лист в передчутті біди.

      Жовтий місяць, а ще вище – крик твій,

      а ще вище – той,

      хто крізь зорі всі твої молитви

      пересіяв, мов на решето,

      він, німуючи, відкрився в тверді,

      ніжністю спотворив і закляв,

      і тобі, потворі, спересердя

      добру мову й розум одібрав.

      А підвівши добрі дві долоні,

      а зітерши подуми з лиця,

      він промовив: радісні комоні

      випущені з стаєнь правітця,

      радісну стежу вам прокопитять

      і заграє обраділий степ…

      А світання золоте обіддя

      котиться, округле і пусте.

      Увечері везли

Скачать книгу