від тебе,бо я вступлю до школи…
(Знов мовкне.)
Антей.
До якої?
Хілон.
До тої, що врядив тут Меценат.
Антей.
Латинської?!
Хілон.
Ну, все ж тепер латинське.
Антей.
Як? Я, і ти, і наша рідна мова
латинськими вже стали?
Хілон.
Розумів я,
властиво, римське, та змилив у слові.
Антей.
Як ти від мене досі не навчився
не помилятись так, то в новій школі
ще більше буде помилок таких.
Але не знаю, що ти там придбаєш,
крім помилок. В поезії латинській
і я ж тобі, здається, показав
усе, що тільки варт було пізнати.
Не думаю, щоб ритори в тій школі
тобі могли подати щось нового,
бо я їх знаю. Думаю, що ти
вже міг би їх учити.
Хілон.
Сам я певен,
що там учителі ні в чім не можуть
зрівняюся з тобою. Все ж я мушу
до їх піти.
Антей.
Що змушує тебе?
Хілон.
Учителю, зоставшись при тобі,
я став би долею тобі подібний.
Антей.
Чому ж та доля так тебе лякає?
Хіба вже я остатній між співцями?
Хілон.
Не між співцями, ні…
Антей.
Але між людьми?
Хілон.
Я не кажу – остатній, але ж правда,
що ти в громаді не займаєш місця,
належного твоєму талану.
Антей.
А ти ж якого маєш запобігти,
коли скінчиш ту школу Мецената?
Хілон.
Я можу стати ритором в тій школі,
а згодом в академії де-небудь.
Або поїду в Рим. Там дуже добре
ведеться вихованцям Мецената,
бо рід його там досі має силу,
як повелось від Августа часів.
Та поки що, то я й тепер, ще учнем,
вступити можу в хор панегіристів
самого Мецената.
Антей (схоплюється обурений).
Ти? Ти вступиш
у хор панегіристів? В тую зграю
запроданців, злочинців проти хисту?
О, краще б ти навіки занімів,
позбувся рук, оглух, ніж так упасти!
І се був мій найкращий ученик!..
Пауза.
Хілон.
Учителю, прийми ж мою подяку…
(Подає Антеєві гроші, добувши з калитки.)
Антей (відштовхує його руку).
Геть! Я тебе нічого не навчив!
Іди з очей!
Хілон, похнюпившись, виходить.
Герміона.
Даремне ти, Антею,
не взяв від нього грошей. В нього батько
сто
