«Маріє, де ти?» І жодного підпису. Гребер випростався.
– Ну? – спитав черговий. – Знайшли що-небудь про своїх?
– Ні. Вони не знали, що я приїду.
Божевільний скривився. Здавалось, він безгучно сміється.
– Ніхто нічого й ні про кого не знає, солдате! Ніхто! Лише брехунам чорти дітей колишуть, а негідники виходять сухими з води. Невже ви ще й досі цього не збагнули?
– Збагнув.
– Тоді запишіться. Запишіться й ви в цей список нещасних. А потім чекайте! Чекайте, як це робимо ми всі. Чекайте, доки не почорнієте! – Обличчя чергового раптом змінилось. Його звела судома, немовби від страшного болю.
Гребер відвернувся. Нахилившись, пошукав серед сміття щось таке, на чому можна було б написати записку. На очі потрапила кольорова репродукція портрета Гітлера в поламаній рамі. Зворотний бік репродукції був чистий. Гребер одірвав верхню частину, дістав олівця й задумавсь. І раптом він розгубився. Що ж йому написати? «Прошу повідомити що-небудь про Пауля і Марію Греберів, – вивів нарешті він величезними літерами. – Ернст приїхав у відпустку».
– Зрада батьківщини! – прошепотів у нього за спиною черговий.
– Що? – рвучко обернувся Гребер.
– Зрада батьківщини! Ви порвали портрет фюрера!
– Він був розірваний і валявся на смітнику, – гнівно заявив Гребер. – І відчепіться, зрештою, від мене зі своєю маячнею!
Він ніяк не міг знайти чогось такого, чим можна було б прикріпити записку. Нарешті вийняв дві з чотирьох кнопок, якими було приколене звернення матері, і міцно пришпилив своє. Він зробив це неохоче, так наче вкрав вінок із чужої могили. У нього не було іншого виходу, до того ж дві кнопки тримали звернення матері так само надійно, як і чотири.
Черговий стояв у Гребера за спиною і мовчки спостерігав усе це.
– Все! – гукнув він, немовби подав команду. – Ну, а тепер – зіг хайль, солдате! Траур заборонено. Траурний одяг також! Це послаблює бойовий дух! Пишайтеся тим, що маєте змогу приносити жертви! Якби ви, свинюки, як слід виконували свій обов’язок, цього б ніколи не трапилось!
Він рвучко повернувся і попростував на своїх довгих ногах геть.
Гребер ту ж мить забув про нього. Він відірвав ще клаптик від залишків портрета Гітлера й записав адресу, яку знайшов на дверях. Це була адреса родини Лоозе. Він був знайомий з ними і вирішив розпитати в них про своїх батьків. Потім витягнув із рами рештки портрета, написав на зворотному боці те саме, що й першого разу, і знов попрямував до будинку номер вісімнадцять. Там він усунув записку в щілину між камінцями – так, щоб її було добре видно. Тепер його звернення могли помітити в двох місцях. Це було все, що він міг зробити. Якусь мить Гребер ще постояв перед купою битої цегли та щебеню, не знаючи – могила це чи ні. Обтягнуте плюшем крісло в ніші виблискувало на сонці, мов смарагд. Поряд
