публікою я охоче переповідаю різні родинні перекази. Я сценарист, тому з легкістю вигадую подробиці, покликані загострити драматизм описуваного. Славетна історія предків осяває нас промінням чужої слави, та хвалитися цим, по суті, суєтно: адже в тому, що звершили наші предки, немає жодної нашої заслуги. Натомість це накладає певні зобов’язання: виходить, що люди, які жили до нас, визначили в родині модель і стандарти поведінки, окреслили висоту прагнень, довели свою повагу до цінностей, які ми поділяємо.
Та мене водночас і щиро смішить, і щиро засмучує снобізм тих, хто намагається вивищитися, підкреслюючи своє шляхетське походження, спорідненість з аристократами, гріючись у промінні заслуг предків. Це реакція на постійний суспільний пресинґ у ПНР: тоді людям накидали думку, що традиція не має жодної ваги і треба викреслити її з пам’яті. Те саме діється за океаном. У Сполучених Штатах відшукувати своє коріння стало модним лише у 1960-х роках, причому й донині в американській ментальності всі ці речі не вкоренилися. Якщо чистильник взуття може стати мільйонером – про історію можна забути.
З мамою. 1941 р.
То про що ж усе-таки варто пам’ятати? Про те, що в собі ми носимо гени предків, що в чомусь ми на них схожі, що в родинах, бува, повторюються схожі рисунки доль, схожі конфіґурації почуттів – ніби стилістичні фіґури. Окидаючи оком життєписи наших двоюрідних дідів, ми раптом можемо виявити, що в цьому світі жили схожі з нами люди, що життєві вибори, які робили вони, подібні до тих, які стоять і перед нами. Варто знати, якими були наслідки їхніх рішень, знати, що їх губило, а що рятувало. Це знання може знадобитись і в нашому житті. Саме тому варто розпитувати своїх дідів, бабусь, тіток, дядьків, двоюрідних братів-сестер, як їм замолоду жилося, які сумніви їх терзали і як вони оцінюють зроблені колись вибори з перспективи всього життя. Скоріш за все, історії, почуті у відповідь, будуть почасти вигаданими, та якщо підходити до них із дещицею критицизму, то докопатися до істини цілком можливо.
Я сам з історій своїх предків скомпонував чимало сценаріїв, і мені байдужісінько, якою мірою ті історії, що дійшли до моїх вух, правдиві, а якою перекручені: головне – щоб вони були цікавими і щоб я міг з них зробити висновки. Була в мене (нібито) дуже вродлива, багата, а на додачу й вельми розумна кузина; відбувалося те все ще до Першої світової війни. Навколо неї крутився натовп чоловіків, яких приваблювала чи то краса її, чи то маєтність (а можливо, і перше, і друге). Вона ж, пречудово усвідомлюючи, що всі ці кавалери не рівня їй ні розумом, ні вдачею, проганяла їх усіх к лихій годині. В сім’ї подейкували: така собі зроду мужа не знайде. А вона таки знайшла. Одружилася з маловідомим поетом – чоловіком одухотвореним, шляхетним, байдужим до грошей. З ним вона могла ділитися своїм переживанням прекрасного, а це було для неї найважливішим. На жаль, невдовзі після весілля молодий поет помер від скоротечної форми сухот, і навколо скорботної вдови знову закружляли юрмиська шанувальників. Вона лише відмахувалася від них, наче від
