– ветеринар, який до цього числився фельдшером. От і зрозумій наше командування, його глибоку стратегічну задумку!
Мали ми і броню – два наших танки поруч стояло. Правда, вони з місця не могли зрушити – в одного коробку передач вибило, в другого – рульове заклинило. Збройники, коли зі Сніжного відходили, поспішали дуже, ну і залишили їх тут, нібито як колону прикривати, а потім забули, напевно. А ми не встигли ці танки підірвати, дуже швидко росіяни в Григорівку ввійшли. Чуємо лише по рації:
– Що? Колона валить? Все, з…я звідси! Швиденько! Ліки тільки заберіть!
Рації, до речі, геть непридатні – «Кордон», нічого не чути вже в радіусі одного кілометра. Раніше, казали, «Моторолами» користувалися, але потім тендери-швендери, Литвин Литвина криє здалека, ну, зрозуміло, що до чого, як завжди це у нас відбувається. Тепер «Моторола» – це не рація, а рудий карлик-маніяк по той бік війни.
Вранці нарешті дали і нам наказ – евакуюватися із зони обстрілу. Та у нас би і боєприпасів на три ворожі танки максимум вистачило, якщо б почалося…
Амвросіївський прикордонний загін складається переважно з місцевих контрактників. Їх трохи більше ста чоловік, небагато, якщо взяти до уваги протяжність ділянки. Серед них, природно, є люди, які підтримують сепаратистів, не відкрито, звісно, але й особливо не приховують своїх поглядів. Наприклад, Топоров, з яким Серьога Кабан в їдальні не на жарт зачепився – до бійки справа дійшла, розмахалися руками, за грудки похапали один одного, кров хльоскає: «Сепар!» – «Фашист!» – «Кацап!» – «Бандерівець!» – словом, поговорили по душах, весь срібний столовий набір пропаганди один одному повикладали. Ледве розтягли їх по кутках. Тільки заспокоїлися, як ще один свій п’ятак мочає, Петренко, здається, прізвище:
– У мене сім’я в Донецьку! Треба якось миритися, якось домовлятися!
Про що домовлятися, брате? З ким? Тож швидко поставили обох на місце. Командир відправив їх кудись подалі від нас служити, ми їх і не бачили більше. В кожного ж зброя, жили в бліндажах, несли бойову, всяке може статися. І чим ближчав День Незалежності, чим активніше ставали обстріли, тим контрактників на заставі ставало все менше. Куди вони дівалися, незрозуміло: може, додому розповзалися потихеньку, може, ще куди, але все ж таки більшість, як і ми, продовжували нести службу в «секретах» і нарядах, залишившись вірними присязі.
Учора біля Лисичого відбувся серйозний бій, в якому поранило Сергія Кабана і Андрія Лепьоху, це наші перші втрати. Разом із Нацгвардією наш «секрет» знищив колону з двадцяти автомобілів, сепарів поклали не менше сорока – багато кавказців, але багато і росіян – тіла в наколках «Російська православна армія», хрести, лики Ісуса і таке інше, одним словом, «русский мір», що несе віру і добро на повен зріст. Зібрали трофеїв багато; ну і записники, звісно, карти, рації, телефони – все склали в рюкзак і передали командиру застави підполковнику Волинському, як годиться.
