style="font-size:15px;"> – Раніше плакала часто. Тепер не плачу зовсім. Можливо, розучилася. Але… мені б хотілося заплакати знову.
– А яка зазвичай причина ваших сліз?
– Я плачу, коли мені сумно… плачу, коли мені завдають болю… болю не фізичного, а морального. Фізичний біль мене не лякає. Я плачу від щастя…
– А що для вас щастя?
– Кожний день – це щастя.
– От іще… припиніть… все це х…ня, – сказав він різко.
– Ви запитали – я відповіла. Ви мене не знаєте. – Мене розлютила його репліка.
– Ну, якщо кожен день для вас – щастя, а ви плачете від щастя… тоді ви мусите плакати щодня.
– Так і було. У моєму житті був час, коли я плакала… просто тому, що дивилася на сонце… бачила небо… відчувала запах трави… слухала улюблену пісню… підкурювала сигарету… я плакала від щастя просто тому, що була жива… Я була готова заплакати тільки через те, що бачила зграю птахів, які злітали в небо… салют… океан… Так. Це Щастя. І я плакала. І раніше ніколи не соромилася своїх сліз. Для мене не важило, що про мене подумають… Втім, як і тепер. Але з певного часу я приховую свої сльози від людей. Просто тому, що для багатьох з них це справжня втіха – бачити чуже страждання. А я волію давати втіху тільки тим людям, яких люблю… чи яких не знаю… Ви вже вирішили, що в мене не всі дома? – радісно поцікавилася я.
– Юлю, а ви приїдете до мене в гості? Адже вас нічого не тримає у Дніпропетровську. Ви цікава панянка… я не помилився… приїжджайте… і ні про що не думайте… Я не буду від вас приховувати – ви цікавите мене з двох причин: по-перше, ви – вродлива жінка, по-друге, це стосується роботи.
– Я не знаю. – У мене були певні сумніви щодо цього.
– А що ви робитимете в Дніпропетровську? І які у вас плани на найближче майбутнє? – він був невгамовний.
– Мені нічого тут робити… щодо вашого запрошення… я подумаю. Можливо, полечу до Парижа вчити французьку… Я вже піду, добре? Я сьогодні ще нічого не їла. І… дякую вам.
– Ви мені вже за щось вдячні?
– Так. Дякую за незвичайне спілкування і за те, що ви – цікава людина. Останнім часом мені цього бракувало. А можна на «ти»?
– Як для вас зручніше. Я звик звертатися до людей на «ви»…
– Я теж… просто я відчуваю, що в мене може вирватися «ти»… тому наперед перестраховуюсь, – я засміялася.
– Останнє запитання, Юлю… і не буду вас більше затримувати, обіцяю. А хто у вас там весь час так голосно гавкає? Його ніяк не можна зробити тихіше? – тихо спитав він.
– Це мій пес Роджер Федерер, – я реготала.
– Він теж у теніс грає?… Ви з ним живете? – чоловік у чорному був дещо здивований. – Я б хотів з ним познайомитися.
– Так… але це буде тільки після того, як я вас познайомлю з батьками, – я говорила дуже серйозно.
– Боюся, я поки що не зовсім до цього готовий, – він сміявся.
– Я
