«Маккабі» і навчатись боксу?
Моріц Еренрайх не зважає на дурні жарти. Він добре знає, що треба робити. Треба мати в кишені п’ятсот англійських фунтів, щоб виїхати до Палестини.
Падіння англійського фунта в цей час дуже наблизило Моріца до здійснення його планів. Він уже назбирав чотириста сорок фунтів.
– Якби ви були розумні – ти, Маркусе, і ти, Міріам (він так само вперто зве сестру Міріам, як пан Вольфсон зве її Марією), ви поїхали б зі мною.
– Чи не скажеш мені засісти під старість за старогебрейську мову, – глузує пан Вольфсон: він сьогодні в доброму настрої.
– Сам ти ніколи її не подолаєш, – знущається Моріц Еренрайх. – А ось дітей своїх ти марно не вчиш старогебрейської мови. Між іншим, наші курси відвідує одна з Оппенгеймів, вона робить непогані успіхи.
Те, що одна з Оппенгеймів вивчає старогебрейську мову, примушує пана Вольфсона задуматися. З цікавістю вислуховує він від Моріца Еренрайха деякі відомості про Палестину. Ця країна, виявляється, є однією з небагатьох, незачеплених кризою. Експорт зростає. Розвивається там і спорт. Пан Еренрайх сподівається незабаром узяти там участь у спортивній олімпіаді. Моріц говорить палко, захлинаючись, бігає з одного кутка в інший; він заражає своєю пристрастю.
Та все ж панові Вольфсонові навіть і на думку не спадає кинути Берлін. Він любить це місто, він любить меблеву фірму Оппенгеймів, він любить будинок на Фрідріх-Карлштрасе, він любить свою сім’ю, своє житло. «My home is my castle». Із задоволенням дивиться він на картину у красивій рамі, на богів і богинь, що грають у квача. Коли б не пляма над картиною і не пан Царнке за стіною – він був би безмежно щасливий.
Спершись на руку, сидить за письмовим столом професор Едгар Оппенгейм у директорському кабінеті ларингологічної станції міської клініки. Суворо дивиться він на купу написаних і надрукованих паперів. Наскільки він любить все інше, зв’язане з його працею лікаря-хірурга, настільки ненавидить цей директорський кабінет, канцелярську роботу, адміністрування. Старша сестра Гелена, що стоїть діловита й рішуча недалеко від дверей, щоранку дивиться на свого професора, як на нового цікавого хворого, тільки що приставленого до лікарні. Вона знає, що обидва обличчя Едгара Оппенгейма, які він найчастіше показує зовнішньому світові, – одне серйозне, суворе, зосереджене, друге – підкреслено впевнене, бадьоре – це маски. Він за натурою невтримний, радісний працівник, він певний себе, але для того, щоб цілий день демонструвати цю певність, цю енергію перед сотнями нових і нових людей, – для цього треба напружуватися, і вона, сестра Гелена, знає, що його бадьорість часто буває штучною, судорожною.
Загалом сестра Гелена ладить зі своїм професором. Але коли він біля письмового стола, з ним дуже важко. Вона бачить вертикальні зморшки над його носом, вони їй прекрасно знайомі. Це погана ознака. Зараз тільки початок дванадцятої, а професор Оппенгейм уже
