Довкола буяє фашизм. Молоді дизайнери обговорюють за барною стійкою результати матчу «Манчестер» – «Челсі», філологи з «Могилянки» сперечаються з приводу заяви Андруховича, що Донбас і Крим – це невиліковно проросійські землі, які гальмують розвиток модерної України. Фанати київського «Динамо» грають у настільний футбол два на два.
У пабі ще купа цікавого модного люду, як зазвичай і буває суботнього вечора. Якісь пихаті дизайнери, спраглі до богемного спілкування мультимільйонери, справжні фашизоїди з Білорусі, – всі у сваргах, зігах та свастонах (і куди Лукашенко дивиться?), милі слов’янські дівчата в намистечках та оберегах, якісь розгульні англосаксонські тітки з товстими сраками та розпущеним рудим кучерявим волоссям (чим довше п’єш, тим привабливішими здаються), художник Ройтбурд – приставлений до України світовим сіонізмом, аби не допустити антисемітських проявів (хоча з огляду на фейсбук-пости – праворадикал та жидобандерівець ще той, але ми його страшенно любимо за блискучий гумор і найвищий рівень єврейської скорботи, що, мовляв, усе пиздець, «припливли» з будь-якого приводу), а ще режисер та кінопродюсер Даня Ковжун, поет Артем Полежака, Дмитро Жила (натхненник і співвласник закладу), наш львівський побратим веселий Ванца, Олексій Шемотюк – архітектор, Гєна Тітов – скульптор та багато інших. Гарна фашистська компанія.
Ми сидимо з художниками за правим кутовим столиком. Я, Сем, Бурмиленко і Манекен – кістяк націонал-анархічного мистецького угруповання Союз Вольних Художників «Воля або смерть». На порядку денному презентація великого арт-буку «Жлобологія» на Львівському Форумі видавців та заключної виставки проекту «Жлоб-Арт» у «Мистецькому Арсеналі» в листопаді 2013 року. Арт-бук лежить перед нами. Понад триста сторінок тонкого гумору та нищівної сатири, а ще радикальних висловлювань та конфронтаційних суджень, суперечливих фактів, відвертих провокацій, геніальних ілюстрацій та парадоксальних доктрин. Розкішне видання.
Всі робочі питання обговорено, і бесіда продовжується у вільному руслі.
– Зараз питання «ліві-праві» неактуальне, – бушує Манекен, який нещодавно повернувся із закордонної подорожі і п’є виключно горілку. – Ну які, на хуй, «ліві» типу Р. Е. П., усі ці Кадани, Кадирови, SOSка й уся ця пінчуківська хуйня, які вони ліві? Ліві в
Греції мочать урядовий квартал чи в Неаполі захоплюють будинки і роблять з них галереї, доки туди не прийде поліція! А ці сидять на соросівських чи пінчуківських грантах і грають у лівизну. Це скоріше ми «ліві», бо ми реально працюємо із соціальним контекстом, за який можна по пиці отримати. І взагалі, я вважаю, що від цього шаблону «праві-ліві» треба відходити. Є реально протестне мистецтво, низове, люте – жодними інституціями не фінансоване, а отже вільне від будь-якого впливу, а є мистецтво пригодоване, фейкове – такий собі радянський «госзаказ» – тільки у різних буржуазних ЛГБТ-формах і формочках.
– Та підараси вони конкретні! – рубонув рукою Сем. – Пішли, покуримо…
Ми виходимо на ґанок, хоча в «Бактерії» можна курити і за столами.
