щойно створеного невеликого ядра, невдовзі починали почувати себе співпричетними до цього ядра і його етнічної традиції. Ім’я єдиного народу і є засобом організувати людей.
Беручи владу до своїх рук, варвари не мали наміру руйнувати Римську імперію. Вона їх цікавила як готове джерело символів життєвого успіху і матеріальних засобів. На землях імперії вони шукали її благ. Варвари прийшли в римський світ як його солдати, які наполягають на тому, що їхні послуги погано оплачені, і вимагають собі більшого, винагороджуючи себе самостійно. Варварські королівства стали прямим продовженням адміністративних форм Римської держави. Наша уява підказує нам образ, який гине в безодні навал. Однак з тим, що Римська імперія була повалена, погоджувалися не всі сучасники. Варвари щиро вважали себе її рятівниками.
Тиха слов’янська революція
Грецькі й латинські автори, що не мали уявлення ні про яких слов’ян у давнину, знають про них від початку VI століття. Згадувані ними «склавіни», чи «склавени», – перероблена на грецький штиб самоназва «словени», відома за пізнішими пам’ятками слов’янської писемності. На той же час появи слов’ян вказують і археологи. VI і VII століттями датується перша археологічна культура, належність до якої слов’ян не викликає великих сумнівів. За важливими знахідками, зробленими на території чеської столиці й під Житомиром, її називають культурою Прага – Кончак. Вона охоплює величезні території Центральної й Східної Європи, від Ельби до Дунаю й Дніпра.
Слов’яни з’являються раптово і повсюди, відразу роблячи своєю половину Європи. Історики багато сперечалися щодо походження слов’ян. Насправді питання, схоже на те, позбавлене особливого змісту. Слов’яни – це не народ, який розселився і від якого пішли серби, хорвати, болгари тощо. Подібно іншим варварським племенам, слов’яни виникли зі сплаву того, що грецькі й латинські автори визначали як скіфське, сарматське, германське населення великих територій на схід від Ельби.
Самі назви племен, відомих у середні віки як слов’янські, далеко не всі можуть бути виведені з коренів слов’янської мови. Назви «хорвати» і «серби» є, очевидно, іранського походження. «Болгари» – це тюркське слово, воно означає «ті, що відкололися», «бунтівники». Так називали кочовиків, що вийшли з-під влади аварського кагана. Ті, хто перестали бути «аварами», і є «болгари». Історики знаходять усіляких «болгар» від Баварії й Італії до річки Ками. Одних тепер називають слов’янами, а інших – татарами.
У політичних відносинах слов’яни залишаються конгломератом відособлених племен. «Вони не керуються однією людиною, але здавна живуть у народоправстві», «не мають над собою глави і ненавидять один одного», – так характеризують їхню соціальну організацію візантійські автори в VI і VII століттях. Своєю самоназвою слов’яни заявляють про себе як про «культурне», а не про «політичне» явище. «Словени» – від слова «слово»; мається на увазі: можуть порозумітися на зрозумілій
