style="font-size:15px;"> – Саллі, ми залишаємося.
– Що ти сказав?
Вона витріщилася на мене.
– Тут є речі, на які ми не звернули уваги.
– Наприклад?
– Пташки й бджоли, – відповів їй я.
– Ти старий базікало, – відповіла вона.
Ми розділили воду на посудини у п’ятнадцять і двадцять галонів. Тобто слуги матимуть трохи більш як по півгалона на добу на кожен із двох днів, протягом яких вони зможуть безпечно вибратися звідси. Саллі й мені дістанеться по галону на день на десять днів. Я залишив собі лендровер, переконавшись, що баки з пальним повні і ще є двадцять п’ять галонів у запасних каністрах. Залишив я і радіо, один намет, постіль; набір інструментів: лопату, сокиру, кирку, мотузку, а також газові ліхтарі й запасні циліндри, смолоскипи й запасні батарейки, консерви, дробовик Лорена й з півдесятка пакетів із набоями, не рахуючи речей, що належали особисто Саллі й мені. Решту обладнання повантажили на дві вантажівки, і, коли всі слуги посідали в машини, я відвів старого носія рушниць із племені матабеле вбік.
– Мій старий і шановний батьку, – звернувся я до нього мовою синдебеле. – Я чув, як ти говорив про велику таємницю, що живе десь тут. Я прошу тебе тепер як син і друг розповісти мені, про яку таємницю йдеться.
Носію рушниць знадобилося кілька секунд, щоб оговтатися від подиву. Тоді я повторив йому те речення, яке сказав мені колись Тимоті Маґеба. Воно було секретним кодом, сигналом упізнавання, застосовуваним на найвищому рівні серед утаємничених. Старий хапнув ротом повітря. Він тепер не міг ані ставити мені якісь запитання, ані не відповісти на моє прохання.
– Сину мій, – заговорив він лагідним голосом. – Якщо тобі відомі ці слова, то ти повинен знати й легенду. Тоді, коли скелі були м’якими, а повітря туманним – так африканці говорять про найстародавніші часи – у цьому місці панували мерзота й зло, але наші предки їх знищили. Вони затаврували ці пагорби прокляттям смерті й наказали, щоб зло було викорінене з землі та з людських мізків навічно.
І знову я почув ті фатальні слова, повторені дослівно.
– Це вся легенда? – запитав я. – Більш немає нічого?
– Більш немає нічого, – відповів мені старий, і я знав, що він каже правду.
Ми повернулися до вантажівок, які чекали на нас, і я заговорив до Джозефа мовою шанґаан:
– Їдь із миром, мій друже. Будь уважним за кермом і дбай про тих, хто з тобою їде, бо вони для мене неоціненні.
Джозеф роззявив рота від подиву, від несподіванки, неспроможний зібрати докупи свої думки. Я обернувся до слуг і перейшов на сечуана:
– Павук вітає вас і бажає вам миру.
Їх опанував жах, коли я згадав своє прізвисько, та коли вони від’їхали, то оговталися від шоку й весело сміялися з мого жарту.
Вантажівки зникли за колючими деревами, і гуркіт їхніх двигунів розчинився у вічній тиші глибокого бушу.
– Ти знаєш, – замислено промурмотіла Саллі, – думаю,
