ба ні?
Хто міг сказати мені, що лише за рік все це ефемерне щастя розчиниться у буднях жорстокої правди? Що за такий короткий проміжок часу я перетворюся на неврівноважену жінку, не уявлятиму й дня без чергової дози транквілізаторів та тихо бажатиму якнайшвидше дізнатися про його смерть? Хіба могла б тоді я повірити у таку маячню?
Мною панувало захоплення, сліпе та неусвідомлене обожнювання. Звідки воно взялося? І як я, завжди розсудлива та прагматична жінка, змогла так легко довіритися йому? Поруч із ним я забувала про все: про нестабільність економіки, смертельні захворювання, інформацію про які так бурхливо останнім часом розповсюджували ЗМІ, про постійні катастрофи на азійському континенті. Я забула про кожну річ, котра ще зовсім нещодавно так сильно хвилювала мою сутність.
Я відкидала на другий план свої бажання та мрії, жила лише заради нього. Заради його комфорту та задоволення, щоб тільки він ніколи більше не відчув себе зрадженим. В той же час, він давав мені те, чого я не мала ніколи раніше – усвідомлення. Віру в те, що я справжня жінка, царівна в оточенні низьких реалій дійсності та приземистих людей, котрі мають занадто мало, аби сягнути мого рівня. Він змусив мене попрощатися з недоліками, що раніше супроводжували мене кожної миті; змусив повірити, що я неперевершена коханка та найвидатніша із завойовниць чоловічих сердець.
Весь цей час він обманював мене. Підсвідомо вкладав у мою розхристану душу почуття, що не належали мені; слова, котрі я ніколи б не змогла промовити; вчинки, про які було важко навіть думати. Він змусив мене повірити у себе – натомість витоптав своїми начищеними до блиску туфлями справжню мене. Я жила у світі, який він створив довкола мене, навіть не усвідомлюючи, наскільки глибоко занурююсь у тенета його чарівливої омани.
– Як пройшла ніч?
Він дивиться на мене м’якими очима, у яких читається легка поблажливість та замаскована зверхність – саме так спілкуються дорослі із дітьми, проблеми яких їм здаються занадто банальним, аби приділяти цьому надмірну увагу. Звісно, я не перша та не остання серед його клієнток, що втрачають глузд через кохання. Та чи були у його кар’єрі випадки, схожі на мої?
Я здригаюся, знову поринувши у почуття відчаю та безвиході, що охоплювали мене після кожного заходу сонця. Ніч – чарівна мить? Лише для закоханих, які живуть легковажними мріями про майбутнє, не турбуючись про його закінчення. Лише для малечі, котра із насолодою поринає у міцний сон, бажаючи побачити хоча б крихітний натяк на свою подальшу долю. Лише для тих, хто не страждає від набридливого безсоння та не вкривається шаром поту від кожного випадкового звуку. Напевно, ніч й справді буває чарівною; більш того, я пам’ятаю, якою вона була для мене, коли ми лежали із ним в одному ліжку та боялися хоча б на мить відпустити руку одне одного. Але зараз, коли все навколо здається чужим та ворожим вона не здається мені такою магічною. Я відчуваю підсвідомий страх від почуття небезпеки, котра ходить за мною, мов вірний пес і не відпускає від себе, завжди притуляючись невидимою щокою до моєї ноги. Хіба після такого можна повірити у те, що ніч – чарівна мить?
Андрій Іванович не відводить від мене погляду і він раптово набуває серйозності. Цей чоловік розуміє, що я замовчую від нього більшу частину своїх справжніх емоцій, адже не відчуваю до нього достатньої довіри. Кожного разу, коли ми зустрічаємось у цьому сірому, занедбаному кабінеті я щосили намагаюся приховати тремтіння у литках – хоча від нього важко щось затаїти.
– Як завжди, – відмахуюсь я, налаштовуючи свій голос на спокійний лад.
Звісно, він бачить усе – по несвідомими рухам мого тіла, по зацькованому погляді, по невпевненій мові. Він усе підмічає, але не каже нічого, що могло б мене відлякати. Усе-таки він майстер своєї справи.
– Розповісте детальніше?
Керівницьким жестом він запрошує мене прилягти на одне зі своїх інквізиторських крісел: саме таким воно мені здається, коли я в черговий раз переповідаю йому завчені істини.
Я згадую той день, коли вперше потрапила сюди. Минув тиждень після мого переїзду, я блукала незнайомими вулицями, не маючи жодної мети перед собою: я хотіла просто спостерігати за цим розміреним плином життя невеликої провінції, яку майже не пам’ятала та частинкою котрої намагалася знову стати.
На очі випадково потрапила табличка нового психологічного реабілітаційного центру. Мозок та підсвідомість боролися між собою – один із них переконував, що все це чистої води шарлатанство, інший же підказував хоча б спробувати прийняти від когось допомогу. Я знала, що сама не зможу із цим впоратися; певно, тому й переступила поріг цієї клініки. Вони повідомили мені, що відкрилися зовсім нещодавно і, так як я входжу у число їхніх перших клієнтів, готові надати мені лікаря безкоштовно. Точніше, за незначну символічну плату, котра ніяк не вплине на мій бюджет.
Мій психолог (чи усе ж таки психіатр?) виявився рослим брюнетом з великими долонями та теплим поглядом. Він зацікавив
