Кращі твори (збірник). Леся Українка

      То була тиха ніч чарівниця,

      Покривалом спокійним, широким

      Простелилась вона над селом,

      Прокидалась край неба зірниця,

      Мов над озером тихим, глибоким

      Лебідь сплескував білим крилом.

      І за кожним тим сплеском яскравим

      Серце кидалось, розпачем билось,

      Замирало в тяжкій боротьбі.

      Я змаганням втомилась кривавим,

      І мені заспівати хотілось

      Лебединую пісню собі.

      Була весна весела, щедра, мила,

      Промінням грала, сипала квітки,

      Вона летіла хутко, мов стокрила,

      За нею вслід співучії пташки!

      Все ожило, усе загомоніло –

      Зелений шум, веселая луна!

      Співало все, сміялось і бриніло,

      А я лежала хвора й самотна.

      Я думала: «Весна для всіх настала,

      Дарунки всім несе вона, ясна,

      Для мене тільки дару не придбала,

      Мене забула радісна весна».

      Ні, не забула! У вікно до мене

      Заглянули від яблуні гілки,

      Замиготіло листячко зелене,

      Посипались білесенькі квітки.

      Прилинув вітер, і в тісній хатині

      Він про весняну волю заспівав,

      А з ним прилинули пісні пташині,

      І любий гай свій відгук з ним прислав.

      Моя душа ніколи не забуде

      Того дарунку, що весна дала;

      Весни такої не було й не буде,

      Як та була, що за вікном цвіла.

      І все-таки до тебе думка лине,

      Мій занапащений, нещасний краю!

      Як я тебе згадаю,

      У грудях серце з туги, з жалю гине.

      Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

      А тяжчого від твого не видали,

      Вони б над ним ридали,

      Та сором сліз, що ллються від безсилля.

      О, сліз таких вже вилито чимало, –

      Країна ціла може в них втопитись;

      Доволі вже їм литись, –

      Що сльози там, де навіть крові мало!

      О горе тим, що вроджені в темниці!

      Що глянули на світ в тюремнеє вікно.

      Тюрма – се коло злої чарівниці,

      Ніколи не розіб’ється воно.

      О горе тим очам, що звикли бачить зроду

      Каміння сіре, вогкий мур цвілий!

      Їм сірим здасться все, як небо у негоду,

      І світ, немов тюремний двір малий.

      О горе тим рукам, що звикли у неволі

      Носить кайдани ржаві та важкі,

      На волю вирвуться, і там бридкі мозолі

      Їм нагадають, хто вони такі.

      О горе тим, що мають душу чесну!

      Коли вони ще вірять у богів,

      Благати мусять силу ту небесну:

      «Пошли нам, Боже, чесних ворогів!»

      О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,

      Аби упала ся тюремная стіна!

      Нехай вона

Скачать книгу