і став на поєдинок з драконом. Той своїми чорними крильми бив об юнаків панцир так, що він аж дзвенів; від того могутнього дзвону знов ожили квітки і, немов барвисті пташки, запурхали навколо дракона; врешті той знесилів і щез у глибинах землі. Лілея була звільнена. Юнак Фосфор обійняв її, повний палкої жаги небесного кохання, і всі квітки, ба навіть високі гранітні скелі, почали славити її радісним співом як королеву долини.
– Дозвольте, та це ж тільки орієнтальна пишномовність, шановний пане архіваріусе, – сказав реєстратор Гербранд, – а ми вас просили розповісти нам, як ви часто робите, про ваше дуже цікаве життя, ну і трохи про ваші пригоди під час мандрів, але тільки щось правдиве.
– Ну й що ж, – сказав архіваріус Ліндгорст, – те, що я вам оце розповів, – найправдивіше з усього, що я можу вам сказати, добрі люди, і стосується певною мірою і мого життя. Бо я родом саме з тієї долини, і вогненна Лілея, що стала наприкінці королевою, – моя пра-пра-пра-прабабуся, а тому я, власне кажучи, – принц.
Усі зареготали.
– Еге ж, смійтеся на здоров’я, – повів далі архіваріус Ліндгорст. – Усе те, що я розповів, і то лише загально, може вам видатися безглуздою химерою, а проте це не якась нісенітниця чи вигадка, а щира правда. Та коли б я знав, що ця любовна історія, якій я завдячую своїм походженням, так мало вам сподобається, то я б краще розповів деякі новини, що про них учора довідався від свого брата.
– Що? Як? То у вас є брат, пане архіваріусе? Де ж він? Де живе? Також на державній службі чи, може, вчений без постійного місця праці? – так питали його з усіх боків.
– Ні, – відповів архіваріус байдуже і спокійно, беручи пучку табаки. – Він ступив на погану дорогу – подався в дракони.
– Як ви зволили сказати, найшановніший пане архіваріусе? – перепитав реєстратор Гербранд. – У дракони?
– У дракони? – залунало з усіх боків.
– Атож, у дракони, – підтвердив архіваріус Ліндгорст. – З розпачу. Ви знаєте, панове, що мій батько недавно помер – щонайбільше триста вісімдесят п’ять років тому, і через те я ще й досі ношу жалобу. Він заповів мені, своєму улюбленцеві, розкішний онікс, якого дуже хотів мати мій брат. Ми так непристойно з ним сварилися біля батькової труни, що небіжчикові аж терпець урвався, він схопився і потурив сходами мого лихого брата. Той так розсердився, що пішов негайно в дракони. Тепер він живе в кипарисовім гаю біля самого Туніса і стереже там славнозвісний містичний карбункул, на який зазіхає один шибайголова з некромантів8, що мешкає тепер на літній дачі в Лапландії. Тому брат може відлучатися лише на якихось чверть години, коли некромант доглядає у своєму саду саламандрові грядки, і тоді швиденько розповідає мені всі новини, які стались у верхів’ях Нілу.
І вдруге всі присутні зареготали, але студентові Анзельму стало якось моторошно, і він не
Некромант – у середньовіччі вважалося, що люди, яких так називали, можуть заклинати духів померлих.
